Микола Руденко - поет, філософ, дисидент, правозахисник

19 ГРУДНЯ - 105 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ РУДЕНКА 

Герой України, видатний український письменник, дисидент, філософ, правозахисник, перший голова Української Гельсінської спілки, борець за незалежність, політв'язень радянських таборів, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.

Моїх чуттів розвіяна руїна

Нагадує в пісках померлу річку.

Та є ще Бог…

І є ще Україна…

Для них я збережу у грудях свічку.  Микола Руденко

Сходинки життя: син луганського шахтаря, фронтовик, політв’язень, дисидент, очільник Української Гельсінської групи.

«Руденко – це справді, без перебільшення непересічна постать. Дисидент, що взагалі не схожий на дисидентів, якими ми їх собі зазвичай уявляємо. Він виглядав не так. Він говорив не так. Він був зовсім не політичний в особистому спілкуванні. І водночас він був справжнім дитям свого регіону, Донбасу, і свого часу. Він не боявся говорити, що був сталіністом і комуністом, який помилявся і визнав свої помилки. Це був справжній філософ, який мислив категоріями, придумував концепції, народжував ідеї. Кому були потрібні ідеї, як побудувати ефективну економічну модель, коли йшлося про тотальне «купи-продай», розграбування народної власності, власне збагачення? Тому він писав для майбутнього», - наголошує автор книжки «Дисиденти» Вахтанг Кіпіані. 

«Роботи Миколи Руденка набувають особливої національної і загальнолюдської значущості в непевні часи викликів і небезпек, оскільки вони визначають, у якому напрямі розвиватиметься життя, які пріоритети і цінності стануть визначальними для людини і суспільства. Це стосується також пріоритетів розвитку науки і просвітництва. Визначальною особливістю є новаторські наукові праці Миколи Руденка, які органічно поєднують глибоку світоглядність з науковою фундаментальністю економічних, філософських та космологічних праць»,  - зазначає  доктор філософських наук, професор Василь Кушерець.

Твори Руденка, що налякали ЦК КПРС: «Економічні монологи», «Енергія прогресу», «Формула Сонця» викривали збочення соціалістичного будівництва.

9 листопада 1976 року, на квартирі А.Д. Сахарова у Москві, Микола Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. Для КДБ і ЦК КПРС це була бомба: ще три місяці Москва не знала, як реагувати на «український вибрик». За цей час УГГ опублікувала свої програмні документи, дані про Голодомор, репресії 30-х і 60-х років, знищення УПА, список політичних таборів та українських політв’язнів тощо. 

Рішення про арешт Руденка ухвалювали на спеціальному засіданні ЦК КПРС. У лютому 1977 року Миколу заарештували, а в червні засудили до 7 років таборів і 5-ти років спецпоселення. Усі його книжки вилучили із бібліотек і продажу.

Після відбуття семи років ув’язнення Микола Руденко з дружиною ще чотири роки прожили на засланні в Алтаї. Після звернення академіка Андрія Сахарова до тогочасного кремлівського керівника Михайла Горбачова, Руденкам на рік скоротили термін заслання. У грудні 1987 року їм не було куди повертатися – квартиру конфіскували, роботи немає. Руденки добиваються дозволу виїхати до Німеччини, а звідти – до США. І їм не просто дозволили – їх депортували, позбавивши радянського громадянства.

В США Микола Руденко працював на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолював зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінської Спілки. В Україну Микола і Раїса Руденки повернулися у вересні 1990 року. Їх відновили у громадянстві та реабілітували.

Микола Руденко розпочав працю над спогадами. Спогади Миколи Руденка «Найбільше диво – життя» є одним із найцікавіших і найвагоміших мемуарних творів в українській літературі кінця ХХ століття, їх неодноразово видавали в різні роки. Сьогодні спогади та інші твори Миколи Руденка, видані в Україні і за кордоном, можете знайти в нашій бібліотеці.

Запрошуємо до читання.

10 грудня - Міжнародний день прав людини

10 грудня світ відзначає Міжнародний день прав людини — річницю ухвалення Загальної декларації прав людини у 1948 році. Документ закріпив базові права та свободи людини, проте далеко не всі держави їх дотримуються.

День, який спонукає кожного з нас замислитися над основоположними правами та свободами. Водночас це можливість ще раз підкреслити важливість їх захисту та усвідомити одну неспростовну істину: «права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності всіх міжнародних та державних інституцій».

Головний принцип Декларації – рівність усіх людей у їхній гідності та правах. Кожен має право на свободу, безпеку, справедливе ставлення й захист своїх прав – незалежно від раси, статі, мови, релігії, походження, переконань чи соціального статусу. Документ визначає широке коло політичних, громадянських, соціальних, економічних і культурних прав, які є невід’ємними для кожної людини.

«Права людини глибоко вплетені в наше повсякденне життя. Наші права настільки важливі для нас, що ми можемо помітити їх лише тоді, коли їх у нас забирають».

Верховний комісар ООН з прав людини Фолькер Тюрк

Протягом багатьох років міжнародна спільнота докладала чималих зусиль для зміцнення міжнародного права, вдосконалення механізмів захисту прав і свобод людини, а також протидії будь-яким формам дискримінації. Однак закріплення того чи іншого права в певних документах – це далеко не кінець довгої і важкої дороги. Важливо не просто задекларувати право, а й забезпечити його реалізацію.

Розпочавши збройну агресію проти України, росія порушила фундаментальні норми й принципи міжнародного права, низку двосторонніх і багатосторонніх договорів та спричинила масові порушення прав і свобод людини.

Для українців Міжнародний день прав людини – не просто дата, а заклик до збереження, справедливості і поширення фундаментальної основи людського буття. Адже війна з росією загострила потребу в захисті базових свобод (життя, гідності, освіти), підкреслила важливість міжнародної солідарності та правової оцінки злочинів і нагадує про невід'ємність прав людини, які відстоюються щодня в боротьбі за свободу й ідентичність, стаючи основою для побудови демократичної та справедливою України.

 Міжнародний день прав людини – це день солідарності з усіма постраждалими від російської агресії, підтвердження важливості документування воєнних злочинів і домагання справедливості. Тому нагадування про фундаментальні права людини стає не символічним, а життєво необхідним.

 Офіційно відзначаючи День прав людини Україна підтверджує свою відданість загальнолюдським цінностям та наголошує на необхідності їх реального захисту, особливо в умовах війни.

Права дитини мають значення щодня

20 листопада —ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ДИТИНИ, встановлений ООН. Саме цього дня в різні роки було ухвалено два основоположні міжнародні документи у царині захисту прав дитини — Декларації прав дитини (1959 року) та Конвенції про права дитини (1989 року). Цей день нагадування всьому світу про необхідність захищати дитинство: право кожної дитини на життя, освіту, вільне висловлення думок і безпечне середовище для розвитку.

Президент України Володимир Зеленський підписав Указ №355/2025, згідно з яким День захисту дітей в Україні відтепер відзначатиметься щороку 20 листопада — у Всесвітній день дитини. У документі зазначається, що мета зміни полягає у тому, щоб зробити тему захисту дітей одним із пріоритетів держави, посилити співпрацю з міжнародною спільнотою у сфері прав дитини та виконати положення Конвенції ООН про права дитини.

Українське законодавство захищає дітей через Конституцію, Сімейний та Цивільний кодекси, а також Закон «Про охорону дитинства». 

Закон України «Про охорону дитинства» – основний закон України, що регулює ситуацію з дітьми в умовах збройних конфліктів. Згідно з ним, дитиною, постраждалою внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, вважається «дитина, яка внаслідок воєнних дій чи збройного конфлікту отримала поранення, контузію, каліцтво, зазнала фізичного, сексуального, психологічного насильства, була викрадена або незаконно вивезена за межі України, залучалася до участі у військових формуваннях або незаконно утримувалася, у тому числі в полоні».

Держава зобов’язана вживати всіх необхідних заходів для забезпечення захисту цих дітей, догляду за ними та возз’єднання їх із членами сім’ї (зокрема розшук, звільнення з полону, повернення в Україну дітей, незаконно вивезених за кордон).

Станом на 26 травня 2025 року, за офіційною інформацією ювенальних прокурорів, внаслідок збройної агресії рф загинули 630 дітей, а понад 1960 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Загальна кількість постраждалих дітей перевищує 2590 осіб. Близько 1,5 млн. стали біженцями або внутрішньо переміщеними особами. Частина з них втратила батьків, дім чи можливість навчатися в безпеці. 

Ці цифри – не просто статистика. Вони відображають реальність, в якій українські діти змушені жити під обстрілами, ховатися в укриттях, втрачати рідних і близьких. Їхнє дитинство проходить у страху та невизначеності, що є неприпустимим у цивілізованому світі.

Тож День захисту дітей 2025 в Україні – це ще й день спротиву насильству, день, коли весь світ має почути голоси дітей, у яких російські окупанти вкрали дитинство.

Росія грубо порушує права українських дітей. За даними українського сайту «Діти війни», в цілому було незаконно переміщено або депортовано близько 20 тисяч дітей. Родичам, волонтерам, правозахисникам і українським посадовцям наразі вдалося повернути додому близько півтори тисячі з них.  У росії їх перевиховують й формують російську ідентичність. Українських дітей, які живуть на тимчасово окупованих територіях, використовують як агентів пропаганди «руського миру» за кордоном. Щоб ускладнити процес пошуку українських дітей та їхнє повернення до родин, росіяни змінюють їхні персональні дані: ім’я, прізвище та навіть вік. 

Дитинство не можна відкласти «до кращих часів» — його потрібно берегти тут і зараз. Ми не можемо змінити того, що живемо у часи війни, але можемо змінювати середовище, в якому зростає дитина. Забезпечити дітям право на дитинство — означає не просто вберегти їх від небезпеки, а дати їм шанс зростати в атмосфері любові, довіри й поваги. 

Запрошуємо до перегляду книжкової виставки, підготовленої до Всесвітнього дня дитини. Сім’я і дитина – це споконвічні цінності, які сповідує український народ, будуючи свою державність та розвиваючи власну культуру. Сучасний світ ставить перед батьками безліч викликів: від надмірної гіперопіки до впливу цифрових технологій. Виховання – це не лише про дисципліну й правила, а передусім про створення середовища любові, підтримки та розуміння. 

На жаль, ми не народжуємося зі знанням того, як правильно виховувати наших діток, а осягаємо цю науку лише в процесі виховання. Щоб навчитися батьківству, можна спиратися на досвід своїх родин, інтуїцію та експертну допомогу. В нагоді може стати хороша література з виховання дітей.

У першому розділі виставки представлені законодавчі та нормативно-правові документи щодо захисту прав дитини та художньо-публіцистичні твори про трагедію дітей, яку спричинила жорстока і несправедлива війна. У другому розділі книжкової виставки ми зібрали книги про виховання дітей, написані лікарями, психологами або досвідченими батьками. У них ви знайдете практичні рекомендації щодо спілкування з дітьми будь-якого віку: від дошкільнят до підлітків. А також відповіді на поширені питання, котрі стосуються кризових ситуацій: стресів у школі, булінгу, розлучення. Поради фахівців допомагають пройти нелегкий період разом з дитиною та виховати щасливу особистість.

Запрошуємо до бібліотеки.

29 серпня – День пам’яті загиблих захисників України

 

Щорічно вся країна 29 серпня згадує захисників України, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність країни.

Дата 29 серпня пов'язана з пам'яттю про Іловайську трагедію, яка сталася у 2014 році, коли після масштабних боїв військовослужбовці сил АТО потрапили в оточення під Іловайськом Донецької області. Іловайськ став найболючішою сторінкою початку російської агресії проти України, але вона показала насамперед, що українці навіть у найнесприятливіших умовах здатні чинити опір.

11 років тому саме цього дня у вогневому мішку опинилися організовані колони українських бійців, які почали виходити так званим «зеленим коридором». Насправді ж коридор став дорогою смерті. Російські війська порушили домовленості та відкрили вогонь на знищення, розстрілявши українські колони на марші. Сотні військових і добровольців загинули, десятки зникли безвісти. Але попри втрати та обман ворога, наші воїни не здалися, а продовжили прорив із пастки та боротьбу. Трагічні події розгорталися на полях соняшників, які вже дозрівали наприкінці серпня. Саме тому сонях обрано символом Дня пам’яті захисників України.

Цей день завжди нагадуватиме нам про підступність та віроломність російського агресора, про те, що будь-які переговори із терористами та вбивцями є смертельно небезпечною справою, і що довіряти їм не можна.

У цей день ми згадуємо тих, хто загинув в Іловайській трагедії, а також десятки тисяч полеглих від 2014 року в сучасній російсько-українській війні захисників і захисниць України. Вони стоять в одному ряду з усіма поколіннями борців за волю і державну самостійність – від воїнів Русі-України, козаків Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи до бійців Армії Української Народної Республіки та Галицької армії Західно-Української Народної Республіки, Антигітлерівської коаліції часів Другої світової війни, Української Повстанської Армії. Це воїнство мужньо здобувало героїчні перемоги і ризикувало життям за українську свободу.

Світла пам’ять і вічна слава українським захисникам і захисницям полеглим у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України! Слава Україні! Героям слава!

На вшанування пам’яті всіх загиблих у російсько-українській війні читальна зала бібліотеки підготувала книжкову виставку.

Виставка експонується за адресою: вул. Княжа, 22; 2-й поверх, читальна зала

Незалежність - цивілізаційний вибір українців

 

З Днем Незалежності! Хай наша Україна буде сильною, вільною і процвітаючою. Слава Україні!

День Незалежності в Україні святкуємо щороку 24 серпня. Ця дата є важливою для кожного українця, особливо зараз, коли наша держава вкотре виборює власну свободу та суверенітет. Це свято нашої незламності, єдності та гідності, що об’єднує мільйони сердець.

24 серпня 1991 року о 17:55 було ухвалено історичний документ виняткового значення для українського народу - Акт проголошення незалежності України. Він став відправною точкою для сучасної української державності і підсумував кількасотлітню боротьбу за відновлення прав і свобод нашого народу. Тож власна незалежна держава – це усвідомлений вибір і найцінніше надбання українців.

З 31 891 742 особи (84, 18 % населення України), що брали участь у референдумі про Незалежність 1 грудня 1991 року,  28 804 071 (90,32 %) особи проголосували «за» і змінили формулу існування України від «підданства москві» до державної незалежності.

Цьому сприяли багато подій новітньої історії України.  Ключовим чинником, завдяки якому відбувся розпад радянського союзу та було здобуто незалежність України стала Чорнобильська катастрофа. Саме через цю жахливу подію в Україні розпочався рух проти правлячої комуністичної партії. Саме Народний Рух, маючи своєю програмною метою відновлення незалежності нашої країни, став першою масовою громадсько-політичною організацією, яка зробила значимий внесок у піднесення національно-визвольного руху українського народу кінця 80-х – початку 90-х років. Велику роль у цих процесах відіграли перепоховання в Україні Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (19.11.1989р.), «Живий ланцюг єдності» в 71-у річницю Злуки УНР і ЗУНР (21.01.1990р.), шахтарський рух на Донбасі, святкування 500-ліття Запорозького козацтва(1-5.08.1990р.), Революція на граніті (жовтень 1990р.) та ін.

Радянська Україна здобула незалежність юридичним шляхом, після ухвалення низки документів, що проголошували державний суверенітет. Головним серед них була Декларація про державний суверенітет України (16.07.1990р.)

Чернетку Акту проголошення незалежності написали вранці 23 серпня 1991-го Леонтій Сандуляк та Левко Лук’яненко у звичайному шкільному зошиті. Для документа обрали термін «акт», бо слово «закон» видавалось надто буденним і натякало на багаторазову дію. На історичному документі про державний суверенітет України депутати залишали написи: «Слава Україні», «Ще не вмерла і не вмре», «Від сьогодні — будьмо».

Тоді ж до зали внесли синьо-жовтий прапор — за пропозицією В’ячеслава Чорновола. І того ж 24 серпня 1991 року синьо-жовтий стяг, який сьогодні є невід’ємним символом української свободи, вперше замайорів на флагштоку над куполом Верховної Ради.

День Державного Прапора та День Незалежності України - це не просто дати. Це пам’ять про цілі покоління наших предків, що творили націю і боролися за державність, це результат боротьби тисяч подвижників за національну ідентичність. Це наша Перемога у кількасотлітній борні за право бути господарями на своїй землі, за право говорити своєю мовою, за право використовувати свою культуру, мистецтво і релігію, за право розвивати і пишатися, шанувати та оспівувати своє коріння та історію.

У ці дні ми особливо згадуємо та шануємо тих, хто захищає нашу країну на фронті та в тилу. Дякуємо нашим героям, які щодня відстоюють свободу і незалежність України, забезпечуючи мирне життя для кожного з нас. Їхня відвага та самопожертва надихають і надають сил у нашій спільній боротьбі за краще майбутнє.

До річниці проголошення відновленої Незалежності України читальна зала бібліотеки підготувала книжково-ілюстративну виставку «Шлях до свободи та національної ідентичності: провісники Незалежності», на якій представлені книги, що розкривають внесок когорти української інтелігенції – істориків,  суспільствознавців, журналістів, правників, митців та письменників у розвиток українського національного поступу.

Виставка експонується за адресою: вул. Княжа, 22; 2-й поверх, читальний зал

16 ЛИПНЯ, УКРАЇНСЬКІЙ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ ВИПОВНИТЬСЯ 35 РОКІВ

 

Декларація про державний суверенітет України стала основою для «Акту проголошення незалежності України», ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Фактично з Декларації розпочався історичний процес новітнього державотворення України. Ухвалення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України стало поворотним моментом в історії країни, заклавши основи для подальшого проголошення незалежності.

Декларація ґрунтувалася на попередньому досвіді державотворення: традиціях Київської Русі, Козацької держави, Української Народної Республіки, Української держави, Західноукраїнської Народної Республіки, Карпатської України, Державного Центру УНР в екзилі.

Із 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів Декларації. Всього їх було 12: офіційний від Президії, від депутатської групи «За радянську суверенну Україну» і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські, наприклад, Сергія Головатого у співавторстві з Євгеном Тимченком (тоді старший науковий працівник Інституту держави і права), народорадівців Степана Хмари, Сергія Семенця, Тетяни Яхеєвої, Івана Валені, групи депутатів у складі Лариси Скорик, Івана Зайця, Володимира Івасюка, а також варіант лідера республіканців Левка Лук’яненка.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, «виконуючи волю українського народу до побудови вільної незалежної держави», схвалила Декларацію про державний суверенітет України. Із 384 депутатів, зареєстрованих у залі, «за» проголосували 355 осіб, проти – 4, утримався – 1, решта – не брали участь у голосуванні.

Майже всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР.

Водночас до Конституції УРСР були внесені статті, що проголошували верховенство українських законів над союзними. Це стало важливим кроком для наповнення Декларації реальним змістом.

Декларація складалася з преамбули й 10 розділів, і проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту та неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Важливим є те, що в Декларації про державний суверенітет України вперше в новітній національній історії поруч із «Українською РСР» вжито слово «Україна» як офіційна назва держави.

Декларація визначила долю і майбутнє всього українського народу, проголосила новий підхід до розуміння статусу України в системі міжнародних відносин. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Від імені народу України може виступати тільки Верховна Рада. Декларацією було проголошено верховенство Конституції, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, визнання всього економічного і науково-технічного потенціалу, створеного на території України, власністю її народу. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року народ підтвердив правильність вибору і остаточно вирішив питання про державну незалежність України.

День прийняття Декларації про суверенітет України – це нагадування про важливість незалежності та суверенітету для будь-якої нації. Це свято об’єднує українців у спільному прагненні зберегти та зміцнити свою державу, шанувати її традиції та культуру.

ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО на площі перед Верховною Радою заявив: «Ця Декларація – це програма виходу України з-під влади Москви. Від нас із вами залежить, чи Декларація стане практичною програмою будівництва незалежної України, чи промосковським комуністам-ортодоксам вдасться перетворити її в черговий порожній папірець».

 ІВАН ДРАЧ зазначав: «До цього Документа ми повинні ставитися із належною поштивістю і пошаною, але і з розумінням того, що це лише початок тої величезної і грандіозної роботи, яка називається творенням Української держави» («Літературна Україна», 30 серпня 1990 року).

За матеріалами Українського національного інституту пам’яті

15 липня - День Української державності

 

 

15 липня ми відзначаємо День Української державності. Ця памʼятна дата нагадування нашому народу та світовій спільноті про те, що Україна з давніх давен мала свою історію, культурні надбання та релігійні переконання, що Україна сильна, незалежна країна з власним суверенітетом та всіма ознаками державності.

Ми маємо свій герб, мову, традиції та історичний шлях, який не піддається сумніву. Саме тому День Української Державності - це більше ніж просто свято: це день гідності, пам’яті та сили духу українського народу.

Історія українського державотворення сягає своїми витоками Руської середньовічної держави, центром якої був Київ. Саме Русь заклала фундамент державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

Тризуб є нашим давнім символом. Сьогодні наше суспільство об’єднує той же знак, що об’єднував і Русь. Ми є спадкоємцями Русі, Тризуба Володимира Великого.

День Державності відзначається того ж дня, коли українські християнські церкви вшановують памʼять Київського князя Володимира Великого та День Хрещення Руси–України.

Князь Володимир Великий – уособлення розбудови Русі. Прийняття ним у 988 році християнства як державної релігії стало для України цивілізаційним вибором. Русь підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу.

Традиції Русі у розбудові зорієнтованого на Європу культурно-релігійного простору продовжили, зокрема, Галицько-Волинське князівство, козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.

Сучасні гіркі реалії нагадали нам також, що важливою ознакою самостійної, вільної держави є здатність її захистити. Тисячі синів і доньок України стоять нині на її рубежах, даючи відсіч підлому ворогові. Багатьох захисників проводжаємо в небеса, складаючи вдячність за їхнє самозречення в ім’я свободи своєї країни.

В центральній бібліотеці імені М. Коцюбинського організовано книжкову виставку «Моя Україна: історія державницького поступу». Виставка розкриває події, які лягли в історію творення та становлення української державності, висвітлює діяльність тих, хто доклав зусиль, щоб Україна відбулася як держава.

Виставка експонується за адресою: вул. Княжа, 22; 2-й поверх, читальний зал

За матеріалами Українського національного інституту пам’яті

Український шлях до Основного Закону

 28 червня Україна відзначаємо 29-ту річницю прийняття Конституції - основного закону, що закріплює права, свободи громадян та засади державного устрою.

З нагоди цієї дати Центральна бібліотека ім. М. М. Коцюбинського підготувала книжково-ілюстративну виставку «Український шлях до Основного Закону».

Ці книги допоможуть ознайомитися з історією написання та прийняття Конституції. Розповідають про історичні постаті, які були причетні до створення перших конституцій чи сприяли розвитку правової думки. Вони допоможуть краще зрозуміти зміст статей конституції, правильно тлумачити і застосувати їх та розвивають елементарну правову та соціальну компетентність, популяризують національні цінності.

Наша Конституція визначає, що Україна є правовою державою, яка базується на принципах поваги до особи, верховенства права, дотримання закону. У ній закріплений суверенітет української держави над всією її територією, яка є недоторканною. А захист цього суверенітету і територіальної цілісності є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу.

Основний закон нашої держави має глибокі корені в історії, а так звана Конституція Пилипа Орлика була найпрогресивнішим документом своєї доби.

Попередники сучасної Конституції:

Конституція Пилипа Орлика – 1710 рік.

Конституція УНР – 29 квітня 1918 року.

Мала конституція ЗУНР – 13 листопада 1918 року.

Тимчасова Конституція Карпатської України – 15 березня 1939 року.

В УСРР / УРСР у різний час було ухвалено чотири конституції. Вони хоч і проголошували Україну суверенною державою, але насправді були лише формальним прикриттям колоніального становища України та панування в ній тоталітарного режиму.

Новітній конституційний процес нерозривно пов’язаний із відновленням української державності. Творення Конституції розпочалося із ухваленням Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. З розпадом СРСР та ухваленням Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року національна законотворчість активізувалася. Робота над прийняттям Основного Закону незалежної України почалася в 1992-му і тривала майже 4 роки.

Ухвалення та введення в дію Верховною Радою України Основного закону 28 червня 1996 року стало важливим етапом утвердження державності, мало величезне політичне та правове значення для розвитку української політичної нації та громадянського суспільства. Міжнародне співтовариство схвалило Конституцію України, назвавши її однією з найдемократичніших у світі. Венеціанська комісія визнала, що наша Конституція в частині прав, свобод та обов’язків громадян відповідає міжнародним стандартам у галузі конституційного права.

Сьогодні, в умовах повномасштабної війни Росії проти України і численних злочинів окупантів, ми як ніколи розуміємо важливість цінностей, закладених у Конституції України, та необхідність їх захисту і збереження для майбутніх поколінь.

За матеріалами Українського інституту національної пам'яті

До 95 річчя від дня народження Михайла Гориня - правозахисника, борця за свободу і незалежність України

 

17 червня 95 років від дня народження Михайла Гориня – відомого українського правозахисника, дисидента, борця за свободу і незалежність України, за права особистості й громадянина.

Один із тих, хто мав мужність протистояти цілій системі державного примусу, залякувань, тюрем, концтаборів. Саме він організував «Живий ланцюг» злуки, під час якого в січні 1990 року тисячі людей об’єдналися на вулицях міст: від Львова до Києва.

«Імперський режим протягом століть вбивав клин між окремими регіонами, нацьковуючи схід на захід. І сьогодні ми повинні виконувати три великі завдання: домогтися консолідації нації, розвалити імперію і побудувати Українську державу», ‒ зазначав у своїх роздумах Михайло Горинь.

Михайло Горинь ще зі студентства (1949-1954рр.) активно займався громадською діяльністю: він продовжував підтримувати контакти з ОУН, виготовляв і поширював антирадянські листівки. Пізніше у 60-ті роки саме в Михайла виникла ідея створити власний самвидав. Так, він разом з братом Богданом поширював різні політичні книги, які підпільно діставав з-за кордону, що й стало підставою для першого арешту. Він стався 1965 року, одразу після приходу до влади в СРСР Леоніда Брежнєва і початку нової хвилі переслідувань української інтелігенції. Михайла засудили до шести років таборів суворого режиму за «антирадянську агітацію і пропаганду». Покарання відбував у далекій Мордовії.

Під час ув’язнення Горинь не припинив своєї діяльності. Навіть тут він розповсюджував самвидав серед ув’язнених та спілкувався з іншими однодумцями, зокрема з Левком Лук’яненком та Зеновієм Красівським. Тоді зміг поширити через Івана Гелю свою книгу «Листи з-за ґрат». Через це його неодноразово катували та перевели до іншої в’язниці в ізолятор «Владимирського централу». У 1971 році Михайло Горинь вийшов із ув’язнення.

У 1976 році став одним із представників Української Гельсінської Групи (УГГ), яка утворилася у Львові та брав активну участь у розробленні основоположних документів Української Гельсінської групи. Коли засновники УГГ були заарештовані, видавав її інформаційний бюлетень.

У 1981 році Гориня вдруге заарештували. Цього разу КГБ підкинув підроблені документи про діяльність Гельсінської групи. На знак протесту Михайло почав голодування, під час якого переніс серцевий напад, але дисидента засудили на десять років позбавлення волі в таборах суворого режиму та п’ять років заслання.

У таборах Горинь тяжко хворів. Гіпертонія, аритмія, запалення нирок, два інфаркти. Тільки у період перебудови, 1987 року, його достроково звільнили, але реабілітували аж у 1990-му. Після виходу на свободу стан здоров’я політв’язня був дуже тяжкий. Молодший брат Богдан згадував:

«Михайла рятувала його велика віра в те, що тільки боротьба може дати свободу, що бездіяльність не дасть Україні жодних можливостей вийти із того підневільного стану. І тому людям треба йти на жертву і вірити, що жертовний шлях – це той шлях, який не пропаде марно».

Розпад Радянського Союзу і відновлення незалежності України дали Михайлові Гориню наснагу для подальшої громадсько-політичної діяльності. Він став одним із провідних учасників Народного Руху України, близьким колегою В’ячеслава Чорновола, головою Української республіканської партії.

У 1988 році працював над розробкою «Декларації принципів Української Гельсінської Спілки» разом з В’ячеславом Чорноволом, яку оприлюднили у Львові під час мітингу. Також працював в Робочій групі захисту українських політв'язнів.

 

У січні 1990 році Михайло Горинь став організатором «Живого ланцюга», який відбувся з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР (22 січня 1919 року), коли сотні тисяч людей з прапорами утворили символічний ланцюг єднання від Києва до Львова. Того року Горинь став організатором свята 500-річчя козацтва на Дніпропетровщині та Запоріжжі. Під час виборів 1990 року Михайла Гориня обрали до Верховної Ради України, він був серед тих, хто 24 серпня 1991 року проголошував незалежність.

Багато робив для зміцнення Української держави, її соборності. Зокрема, йому також належить ідея організації екскурсійних поїздок школярів на канікулах: галичан – на Донбас, а дітей з Луганщини й Донеччини – на захід України. Збірки спогадів і публіцистики Гориня видані в Україні під назвами «Листи з-за ґрат» і «Запалити свічу».

Михайло Горинь пішов із життя 13 січня 2013 року. Похований у Львові на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.

«Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» – під таким гаслом жив самовідданий борець за національну ідею України, державотворець, правозахисник Михайло Горинь. За своє життя він запалив не одну свічку на шляху боротьби за відродження і консолідацію української нації.

 

9 ТРАВНЯ - ДЕНЬ ЄВРОПИ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ ТА В УКРАЇНІ

 

9 ТРАВНЯ - ДЕНЬ ЄВРОПИ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ ТА В УКРАЇНІ

 

Україна відзначала це свято з 2003 року кожної третьої суботи травня. Але в умовах повномасштабної війни Україна переглянула формат і дату святкування і минулого року наша країна  приєдналася до Європейської спільноти та перенесла офіційно День Європи також на 9 травня згідно з Указом Президента.

Це свято відзначають країни Євросоюзу, а також країни, що обрали курс європейської інтеграції та прагнуть вступити до ЄС.

Європа – це півострів у північно-західному куточку Євразії. На північ він простирається від узбережжя Португалії до Арктики, на південь – до Середземномор’я, а на схід – до Кавказу  та Уралу, де проста металева табличка край дороги позначає довільно встановлену межу. Європа не може претендувати на верховенство серед агломерацій світових народів. Є суперники, здатні позмагатися з нею своїми розмірами, рівнем цивілізації та заможності. Її злет до імперського домінування наприкінці ІІ тис. був видовищним, але короткочасним. Проте різноманітність Європи та її військова перевага, її динамізм та економічна енергія, її наукова потужність та культурна креативність забезпечили їй особливе місце в історії людства. Навіть нині, у період відносного занепаду, вона залишається магнітом для втікачів, мігрантів, науковців та мандрівників з усього світу.

З самого початку війни ЄС з непохитною відданістю підтримує Україну. Надає нашій країні безпрецедентну політичну, фінансову, військову та гуманітарну підтримку, яка на сьогодні сягнула майже 146,9 мільярда євро, включаючи 50,3 мільярда євро військової допомоги, виділила 100 мільйонів євро на підтримку безпечного доступу дітей до освіти в Україні, 380 шкільних автобусів, 1,5 мільйона на підручники, понад 21000 дітей повернулися до оновлених шкіл.

Для понад чотирьох мільйонів людей, які тікали від путінських бомб, ЄС надав допомогу проживання, житло, доступ до роботи, охорони здоров’я та навчання. Європа підтримує Україну на кожному кроці шляху наближення до ЄС та допомогає у відбудові України.

«Європа буде на боці України кожного дня війни і кожного дня після неї.»  Урсула фон дер Ляєн

Іноземні міста стали справжньою підтримкою та опорою для своїх українських «побратимів». Вони надсилають тисячі тонн гуманітарної допомоги, допомагають українським біженцям за кордоном, а ще засуджують загарбницьку війну росії проти України. Так, 150 міст у більше ніж 20 країнах світу вже розірвали побратимські відносини із понад 160 містами росії.

Наприкінці 2022-го року міська рада Чернігова наводила перелік «перевірених часом» міст-побратимів нашого міста:  Огре (Латвія), Тарнобжег (Польща), Меммінген (Німеччина), Градець Кралове (Чехія), Габрово (Болгарія), Петах-Тіква (Ізраїль), Прилеп (Північна Македонія) та Джаспер (США).

За час широкомасштабної російської агресії кількість чернігівських побратимів лише збільшилася:  з’явилися нові міста-побратими: місто Жешув (Польща), Аахен (Німеччина), Лаппеенранта (Фінляндія), Реймс та Сен-Дені (Франція), американський Вайт-Плейнс.

Ми вдячні усім закордонним містам, які стоячи пліч-о-пліч зі своїми українськими побратимами та партнерами, допомагають долати наслідки війни.

У нових реаліях День Європи в Україні 2025 – це не лише нагадування про євроінтеграцію, а й символ стійкості. Українці святкують разом із ЄС, демонструючи, що наша країна вже частина європейської родини не лише географічно, а й морально, ціннісно і політично.

Відзначаючи День Європи бібліотека ім. М. Коцюбинського підготувала книжково-ілюстративну виставку, на якій представлені книги з історіі, культури та традицій європейців. Запрошуємо до читальної зали бібліотеки.

Слава Україні та хай живе Європа!

Культурний діяч і державник, лікар і письменник. Івану Липі - 160 років від дня народження

 

24 лютого виповнюється 160 років від дня народження Івана Львовича Липи (1865-1923)– унікальної і водночас дуже характерної для свого періоду постаті. Його унікальність, насамперед, у відданості шляхетній ідеї, яку проніс крізь життя і передав синові (Юрій Липа) та усім послідовникам. Це ідея свободи і рівності для власного народу, якої йому не довелося зрадити, незважаючи на ті перешкоди, які зустрілися на шляху.

Як акцентує автор передмови видання постать Івана Липи викликає зацікавлення з багатьох причин:

 «По-перше, він є уродженцем злощасного Криму, сформував світогляд у Харкові, розвивав громаду Одеси, найвищу в житті  посаду отримав у Києві, а завершував життя під Львовом. Він є «своїм» для всіх історико-культурних центрів України.

По-друге, Іван Липа тісно спілкувався з більшістю тогочасної еліти, внаслідок чого відбувався значний взаємовплив ідей.

По-третє, його літературна спадщина є дуже своєрідною та багатожанровою, зокрема включає рідкісний для нової української літератури жанр – притчі.

По-четверте, процес формування україноцентричного світогляду цієї постаті є цінним в контексті українознавства, біографістики, психології тощо.»

Іван Львович Липа походив із полтавського козацького роду і вже під час навчання в Харківському університеті став одним з ідеологів та подвижників української справи. Там Іван Липа з Борисом Грінченком, Миколою Міхновським та іншими товаришами 1891 р. спільно заснували таємне товариство Братство «Тарасівців», яке, посилаючись на творчість Тараса Шевченка, поширювало ідеї національного визволення українського народу та було спрямоване на самостійність України.

І. Липа – авКор віршів, нарисів, оповідань та збірок «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов» та ін. У його творах виразно звучить ідея вірності власному народові, власній державі та її соборності.

Лікар і письменник, культурний діяч і державник, він за покликом серця та розуму постійно працював для народної справи. Тому його листування загалом висвітлює суспільно-політичне та літературне життя українців на порубіжжі ХІХ і ХХ століть та служить  історико-біографічним джерелом.

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА ЛИПИ // Укладач І. Стамбол. - Київ: Темпора, 2020. – 576 с.

У документальному виданні «Листування Івана Липи» зібрано епістолярну спадщину Івана Львовича Липи - 292 одиниці листування – це все, що вдалося виявити в українських архівосховищах сьогодні. Більшість листів друкуються вперше.

Укладач видання Ігор Стамбол, історик, викладач Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка. Географія листів охоплює більшість регіонів України, зокрема південну Україну та Галичину.

Адресати листів: Борис Грінченко, Марія Грінченко, Олександр Кандиба-Олесь, Іван Франко, Олександр Кониський, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Ольга Кобилянська, Микола Пирогов та інші.

Видання розраховане на науковців, викладачів, аспірантів, студентів, усіх, хто цікавиться розвитком української літератури та громадсько-політичних рухів.

Уривок з публіцистичної праці І. Л. Липи «Український народе!» (Українське Слово. – 1917. – ч. 2. – С. 2-3)

Слухай же народе мій, що я тобі казатиму:

Вони прийдуть до тебе, вступлять до твоєї хати, обіцятимуть тобі ріжні вольності, і одного тобі не дадуть – право самостійно володіти твоєю землею, великою Україною. А пізнаєш ти їх лише по тому, що вони будуть говорити до своїх, московських організацій та спілок, даватимуть тобі московські книги та газети.

Не вір цим вовкам у овечій шкурі! Це твої найбільші вороги, бо вони в коріні руйнують твій майбутній добробут. З ними ти не здобудеш ні землі, ні волі, а все погубиш, бо вони тягнуть тебе знову до Москви.

Од цих туподумців та гнобителів наших, що звуться москвофілами, стогнала рідна нам Галичина, а тепер вони розкидають свої хитрьости і на твою Україну.

Жени геть од себе цих чужинців та перевертнів, як найбільших своїх ворогів, що хочуть тебе закувати в нові кайдани…

120 років із дня народження Оксани Мешко (1905-1991), правозахисниці, дисидентки, політв’язня радянського режиму

 

Жінка, яку КДБ так боялося, що у 76 років відправило етапом до Охотського моря на заслання. Жінка, яка спочатку захищала своїх рідних, а потім стала на захист усіх репресованих. ОКСАНА МЕШКО – співзасновниця Української Гельсінської групи, «зубний біль» КДБ і «легенда дисидентського руху».

Доля її родини показова як приклад нищення українства окупаційною російською владою – про це вона сама оповідає в написаному ще у другій половині 70-х рр. автобіографічному нарисі «Між смертю і життям».

За час навчання її декілька разів було відраховано з інституту «за соцпоходження», але кожного разу виборювала поновлення. У 1960-ті роки стала активним учасником українського національного руху, брала активну участь у розповсюдженні позацензурних видань. З власного досвіду знаючи, як страждають люди в неволі, намагалася допомогти кожному хоча б добрим словом, вишукувала, по можливості, матеріальну допомогу.

О. Мешко стає одним із членів-засновників Української Гельсінської групи. Це була перша в ссср легальна організація, яка боролася з порушенням прав людини. Це була праця вкрай потрібна – і вкрай небезпечна, адже вона розхитувала, здавалося би, незрушні мури тоталітарної системи.

Оксана Яківна згадувала: «До мене прийшов у 1976 році, восени, Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою з пропозицією вступити до Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. «А решта групи хто?» – питаю. Він каже: «Оце я, а ви будете друга…      Ми тілько складаємо з вами серцевину. Буде більше»… Я згодилася. Я стала другою».  

За перші два роки діяльності УГГ  було 9 обшуків та на неї був здійснений збройний напад.

На початку лютого  1977 р. заарештували  М. Руденка та О. Тихого. У квітні – М. Матусевича та М. Мариновича. У вересні – Г. Снєгірьова, у грудні – Л. Лук'яненка. Чотирьох  членів УГГ  замордували в радянських таборах: О. Тихого, Ю. Литвина, В. Стуса, В. Марченка. Вкоротив собі віку перед арештом М. Мельник. 24 члени Групи провели загалом 170 років у таборах, тюрмах, «психушках», на засланні.  

Нового голову УГГ було вирішено не обирати, але фактично групу очолила Оксана Мешко. У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». У дисидентських колах її з повагою називали «козацька матір».

Після арештів первинного складу групи 72-річна жінка продовжувала керувати  УГГ аж до свого арешту 13 жовтня 1980 року. 76-літню Оксану Яківну після трьох місяців утримання в психлікарні етапували до якутського селища Аян Хабаровського краю. Повністю відбувши термін заслання, Оксана Мешко повернулася в Україну.

КДБ прийняло рішення відпустити дисидентку за кордон – на лікування. У лютому 1988 року на запрошення української діаспори Оксана виїхала до Австралії на операцію і виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні. Цим посприяла звільненню з таборів інших політв’язнів, серед них – Левка Лук’яненка. Радянська влада сподівалася, що Мешко не повернеться, але Оксана Яківна взяла участь у роботі Світового конгресу вільних українців у США – і повернулася.

З притаманною їй енергією й оптимізмом активно включилася у процес суспільно-політичного оновлення. Зустрічаючись із журналістами, державними діячами, виступаючи на публічних зібраннях, всюди обстоювала і популяризувала українську ідею.

Від початку 1989р. Оксана Мешко – одна з лідерів Української Гельсінської Спілки (УГС). У квітні 1990 року Мешко відкривала з’їзд УГС, де спілка трансформувалася у Українську республіканську партію і проголосила метою – поступ до незалежності України.  У червні того ж року Оксана Мешко зініціювала поновлення діяльності правозахисного руху під назвою Український комітет «Гельсінкі-90». У жовтні 1990р. вийшла на голодування, щоб підтримати  студентську «Революцію на граніті».

2 січня 1991р. Оксана Яківна Мешко померла. Менше ніж через рік  постала  незалежна Україна, за яку  незламна правозахисниця боролася ціле життя. Поховали «козацьку матір» на Байковому кладовищі, поряд із мамою. На їхніх могилах згодом встановили козацькі хрести.

Докладніше про незламну правозахисницю пропонуємо почитати:

Мешко Оксана Яківна (1905) 

Оксана Мешко. Як КДБ не зміг одну «козацьку матір» перемогти 

Не боятися системи: історія правозахисниці Оксани Мешко 

Оксана Мешко: «Козацька матір», яку так і не зміг перемогтиКДБ 

Незламна правозахисниця Оксана Мешко (1905-1991 РР.)