Культурний діяч і державник, лікар і письменник. Івану Липі - 160 років від дня народження

 

24 лютого виповнюється 160 років від дня народження Івана Львовича Липи (1865-1923)– унікальної і водночас дуже характерної для свого періоду постаті. Його унікальність, насамперед, у відданості шляхетній ідеї, яку проніс крізь життя і передав синові (Юрій Липа) та усім послідовникам. Це ідея свободи і рівності для власного народу, якої йому не довелося зрадити, незважаючи на ті перешкоди, які зустрілися на шляху.

Як акцентує автор передмови видання постать Івана Липи викликає зацікавлення з багатьох причин:

 «По-перше, він є уродженцем злощасного Криму, сформував світогляд у Харкові, розвивав громаду Одеси, найвищу в житті  посаду отримав у Києві, а завершував життя під Львовом. Він є «своїм» для всіх історико-культурних центрів України.

По-друге, Іван Липа тісно спілкувався з більшістю тогочасної еліти, внаслідок чого відбувався значний взаємовплив ідей.

По-третє, його літературна спадщина є дуже своєрідною та багатожанровою, зокрема включає рідкісний для нової української літератури жанр – притчі.

По-четверте, процес формування україноцентричного світогляду цієї постаті є цінним в контексті українознавства, біографістики, психології тощо.»

Іван Львович Липа походив із полтавського козацького роду і вже під час навчання в Харківському університеті став одним з ідеологів та подвижників української справи. Там Іван Липа з Борисом Грінченком, Миколою Міхновським та іншими товаришами 1891 р. спільно заснували таємне товариство Братство «Тарасівців», яке, посилаючись на творчість Тараса Шевченка, поширювало ідеї національного визволення українського народу та було спрямоване на самостійність України.

І. Липа – авКор віршів, нарисів, оповідань та збірок «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов» та ін. У його творах виразно звучить ідея вірності власному народові, власній державі та її соборності.

Лікар і письменник, культурний діяч і державник, він за покликом серця та розуму постійно працював для народної справи. Тому його листування загалом висвітлює суспільно-політичне та літературне життя українців на порубіжжі ХІХ і ХХ століть та служить  історико-біографічним джерелом.

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА ЛИПИ // Укладач І. Стамбол. - Київ: Темпора, 2020. – 576 с.

У документальному виданні «Листування Івана Липи» зібрано епістолярну спадщину Івана Львовича Липи - 292 одиниці листування – це все, що вдалося виявити в українських архівосховищах сьогодні. Більшість листів друкуються вперше.

Укладач видання Ігор Стамбол, історик, викладач Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка. Географія листів охоплює більшість регіонів України, зокрема південну Україну та Галичину.

Адресати листів: Борис Грінченко, Марія Грінченко, Олександр Кандиба-Олесь, Іван Франко, Олександр Кониський, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Ольга Кобилянська, Микола Пирогов та інші.

Видання розраховане на науковців, викладачів, аспірантів, студентів, усіх, хто цікавиться розвитком української літератури та громадсько-політичних рухів.

Уривок з публіцистичної праці І. Л. Липи «Український народе!» (Українське Слово. – 1917. – ч. 2. – С. 2-3)

Слухай же народе мій, що я тобі казатиму:

Вони прийдуть до тебе, вступлять до твоєї хати, обіцятимуть тобі ріжні вольності, і одного тобі не дадуть – право самостійно володіти твоєю землею, великою Україною. А пізнаєш ти їх лише по тому, що вони будуть говорити до своїх, московських організацій та спілок, даватимуть тобі московські книги та газети.

Не вір цим вовкам у овечій шкурі! Це твої найбільші вороги, бо вони в коріні руйнують твій майбутній добробут. З ними ти не здобудеш ні землі, ні волі, а все погубиш, бо вони тягнуть тебе знову до Москви.

Од цих туподумців та гнобителів наших, що звуться москвофілами, стогнала рідна нам Галичина, а тепер вони розкидають свої хитрьости і на твою Україну.

Жени геть од себе цих чужинців та перевертнів, як найбільших своїх ворогів, що хочуть тебе закувати в нові кайдани…

120 років із дня народження Оксани Мешко (1905-1991), правозахисниці, дисидентки, політв’язня радянського режиму

 

Жінка, яку КДБ так боялося, що у 76 років відправило етапом до Охотського моря на заслання. Жінка, яка спочатку захищала своїх рідних, а потім стала на захист усіх репресованих. ОКСАНА МЕШКО – співзасновниця Української Гельсінської групи, «зубний біль» КДБ і «легенда дисидентського руху».

Доля її родини показова як приклад нищення українства окупаційною російською владою – про це вона сама оповідає в написаному ще у другій половині 70-х рр. автобіографічному нарисі «Між смертю і життям».

За час навчання її декілька разів було відраховано з інституту «за соцпоходження», але кожного разу виборювала поновлення. У 1960-ті роки стала активним учасником українського національного руху, брала активну участь у розповсюдженні позацензурних видань. З власного досвіду знаючи, як страждають люди в неволі, намагалася допомогти кожному хоча б добрим словом, вишукувала, по можливості, матеріальну допомогу.

О. Мешко стає одним із членів-засновників Української Гельсінської групи. Це була перша в ссср легальна організація, яка боролася з порушенням прав людини. Це була праця вкрай потрібна – і вкрай небезпечна, адже вона розхитувала, здавалося би, незрушні мури тоталітарної системи.

Оксана Яківна згадувала: «До мене прийшов у 1976 році, восени, Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою з пропозицією вступити до Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. «А решта групи хто?» – питаю. Він каже: «Оце я, а ви будете друга…      Ми тілько складаємо з вами серцевину. Буде більше»… Я згодилася. Я стала другою».  

За перші два роки діяльності УГГ  було 9 обшуків та на неї був здійснений збройний напад.

На початку лютого  1977 р. заарештували  М. Руденка та О. Тихого. У квітні – М. Матусевича та М. Мариновича. У вересні – Г. Снєгірьова, у грудні – Л. Лук'яненка. Чотирьох  членів УГГ  замордували в радянських таборах: О. Тихого, Ю. Литвина, В. Стуса, В. Марченка. Вкоротив собі віку перед арештом М. Мельник. 24 члени Групи провели загалом 170 років у таборах, тюрмах, «психушках», на засланні.  

Нового голову УГГ було вирішено не обирати, але фактично групу очолила Оксана Мешко. У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». У дисидентських колах її з повагою називали «козацька матір».

Після арештів первинного складу групи 72-річна жінка продовжувала керувати  УГГ аж до свого арешту 13 жовтня 1980 року. 76-літню Оксану Яківну після трьох місяців утримання в психлікарні етапували до якутського селища Аян Хабаровського краю. Повністю відбувши термін заслання, Оксана Мешко повернулася в Україну.

КДБ прийняло рішення відпустити дисидентку за кордон – на лікування. У лютому 1988 року на запрошення української діаспори Оксана виїхала до Австралії на операцію і виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні. Цим посприяла звільненню з таборів інших політв’язнів, серед них – Левка Лук’яненка. Радянська влада сподівалася, що Мешко не повернеться, але Оксана Яківна взяла участь у роботі Світового конгресу вільних українців у США – і повернулася.

З притаманною їй енергією й оптимізмом активно включилася у процес суспільно-політичного оновлення. Зустрічаючись із журналістами, державними діячами, виступаючи на публічних зібраннях, всюди обстоювала і популяризувала українську ідею.

Від початку 1989р. Оксана Мешко – одна з лідерів Української Гельсінської Спілки (УГС). У квітні 1990 року Мешко відкривала з’їзд УГС, де спілка трансформувалася у Українську республіканську партію і проголосила метою – поступ до незалежності України.  У червні того ж року Оксана Мешко зініціювала поновлення діяльності правозахисного руху під назвою Український комітет «Гельсінкі-90». У жовтні 1990р. вийшла на голодування, щоб підтримати  студентську «Революцію на граніті».

2 січня 1991р. Оксана Яківна Мешко померла. Менше ніж через рік  постала  незалежна Україна, за яку  незламна правозахисниця боролася ціле життя. Поховали «козацьку матір» на Байковому кладовищі, поряд із мамою. На їхніх могилах згодом встановили козацькі хрести.

Докладніше про незламну правозахисницю пропонуємо почитати:

Мешко Оксана Яківна (1905) 

Оксана Мешко. Як КДБ не зміг одну «козацьку матір» перемогти 

Не боятися системи: історія правозахисниці Оксани Мешко 

Оксана Мешко: «Козацька матір», яку так і не зміг перемогтиКДБ 

Незламна правозахисниця Оксана Мешко (1905-1991 РР.)