9 ТРАВНЯ - ДЕНЬ ЄВРОПИ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ ТА В УКРАЇНІ

 

9 ТРАВНЯ - ДЕНЬ ЄВРОПИ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ ТА В УКРАЇНІ

 

Україна відзначала це свято з 2003 року кожної третьої суботи травня. Але в умовах повномасштабної війни Україна переглянула формат і дату святкування і минулого року наша країна  приєдналася до Європейської спільноти та перенесла офіційно День Європи також на 9 травня згідно з Указом Президента.

Це свято відзначають країни Євросоюзу, а також країни, що обрали курс європейської інтеграції та прагнуть вступити до ЄС.

Європа – це півострів у північно-західному куточку Євразії. На північ він простирається від узбережжя Португалії до Арктики, на південь – до Середземномор’я, а на схід – до Кавказу  та Уралу, де проста металева табличка край дороги позначає довільно встановлену межу. Європа не може претендувати на верховенство серед агломерацій світових народів. Є суперники, здатні позмагатися з нею своїми розмірами, рівнем цивілізації та заможності. Її злет до імперського домінування наприкінці ІІ тис. був видовищним, але короткочасним. Проте різноманітність Європи та її військова перевага, її динамізм та економічна енергія, її наукова потужність та культурна креативність забезпечили їй особливе місце в історії людства. Навіть нині, у період відносного занепаду, вона залишається магнітом для втікачів, мігрантів, науковців та мандрівників з усього світу.

З самого початку війни ЄС з непохитною відданістю підтримує Україну. Надає нашій країні безпрецедентну політичну, фінансову, військову та гуманітарну підтримку, яка на сьогодні сягнула майже 146,9 мільярда євро, включаючи 50,3 мільярда євро військової допомоги, виділила 100 мільйонів євро на підтримку безпечного доступу дітей до освіти в Україні, 380 шкільних автобусів, 1,5 мільйона на підручники, понад 21000 дітей повернулися до оновлених шкіл.

Для понад чотирьох мільйонів людей, які тікали від путінських бомб, ЄС надав допомогу проживання, житло, доступ до роботи, охорони здоров’я та навчання. Європа підтримує Україну на кожному кроці шляху наближення до ЄС та допомогає у відбудові України.

«Європа буде на боці України кожного дня війни і кожного дня після неї.»  Урсула фон дер Ляєн

Іноземні міста стали справжньою підтримкою та опорою для своїх українських «побратимів». Вони надсилають тисячі тонн гуманітарної допомоги, допомагають українським біженцям за кордоном, а ще засуджують загарбницьку війну росії проти України. Так, 150 міст у більше ніж 20 країнах світу вже розірвали побратимські відносини із понад 160 містами росії.

Наприкінці 2022-го року міська рада Чернігова наводила перелік «перевірених часом» міст-побратимів нашого міста:  Огре (Латвія), Тарнобжег (Польща), Меммінген (Німеччина), Градець Кралове (Чехія), Габрово (Болгарія), Петах-Тіква (Ізраїль), Прилеп (Північна Македонія) та Джаспер (США).

За час широкомасштабної російської агресії кількість чернігівських побратимів лише збільшилася:  з’явилися нові міста-побратими: місто Жешув (Польща), Аахен (Німеччина), Лаппеенранта (Фінляндія), Реймс та Сен-Дені (Франція), американський Вайт-Плейнс.

Ми вдячні усім закордонним містам, які стоячи пліч-о-пліч зі своїми українськими побратимами та партнерами, допомагають долати наслідки війни.

У нових реаліях День Європи в Україні 2025 – це не лише нагадування про євроінтеграцію, а й символ стійкості. Українці святкують разом із ЄС, демонструючи, що наша країна вже частина європейської родини не лише географічно, а й морально, ціннісно і політично.

Відзначаючи День Європи бібліотека ім. М. Коцюбинського підготувала книжково-ілюстративну виставку, на якій представлені книги з історіі, культури та традицій європейців. Запрошуємо до читальної зали бібліотеки.

Слава Україні та хай живе Європа!

Культурний діяч і державник, лікар і письменник. Івану Липі - 160 років від дня народження

 

24 лютого виповнюється 160 років від дня народження Івана Львовича Липи (1865-1923)– унікальної і водночас дуже характерної для свого періоду постаті. Його унікальність, насамперед, у відданості шляхетній ідеї, яку проніс крізь життя і передав синові (Юрій Липа) та усім послідовникам. Це ідея свободи і рівності для власного народу, якої йому не довелося зрадити, незважаючи на ті перешкоди, які зустрілися на шляху.

Як акцентує автор передмови видання постать Івана Липи викликає зацікавлення з багатьох причин:

 «По-перше, він є уродженцем злощасного Криму, сформував світогляд у Харкові, розвивав громаду Одеси, найвищу в житті  посаду отримав у Києві, а завершував життя під Львовом. Він є «своїм» для всіх історико-культурних центрів України.

По-друге, Іван Липа тісно спілкувався з більшістю тогочасної еліти, внаслідок чого відбувався значний взаємовплив ідей.

По-третє, його літературна спадщина є дуже своєрідною та багатожанровою, зокрема включає рідкісний для нової української літератури жанр – притчі.

По-четверте, процес формування україноцентричного світогляду цієї постаті є цінним в контексті українознавства, біографістики, психології тощо.»

Іван Львович Липа походив із полтавського козацького роду і вже під час навчання в Харківському університеті став одним з ідеологів та подвижників української справи. Там Іван Липа з Борисом Грінченком, Миколою Міхновським та іншими товаришами 1891 р. спільно заснували таємне товариство Братство «Тарасівців», яке, посилаючись на творчість Тараса Шевченка, поширювало ідеї національного визволення українського народу та було спрямоване на самостійність України.

І. Липа – авКор віршів, нарисів, оповідань та збірок «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов» та ін. У його творах виразно звучить ідея вірності власному народові, власній державі та її соборності.

Лікар і письменник, культурний діяч і державник, він за покликом серця та розуму постійно працював для народної справи. Тому його листування загалом висвітлює суспільно-політичне та літературне життя українців на порубіжжі ХІХ і ХХ століть та служить  історико-біографічним джерелом.

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА ЛИПИ // Укладач І. Стамбол. - Київ: Темпора, 2020. – 576 с.

У документальному виданні «Листування Івана Липи» зібрано епістолярну спадщину Івана Львовича Липи - 292 одиниці листування – це все, що вдалося виявити в українських архівосховищах сьогодні. Більшість листів друкуються вперше.

Укладач видання Ігор Стамбол, історик, викладач Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка. Географія листів охоплює більшість регіонів України, зокрема південну Україну та Галичину.

Адресати листів: Борис Грінченко, Марія Грінченко, Олександр Кандиба-Олесь, Іван Франко, Олександр Кониський, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Ольга Кобилянська, Микола Пирогов та інші.

Видання розраховане на науковців, викладачів, аспірантів, студентів, усіх, хто цікавиться розвитком української літератури та громадсько-політичних рухів.

Уривок з публіцистичної праці І. Л. Липи «Український народе!» (Українське Слово. – 1917. – ч. 2. – С. 2-3)

Слухай же народе мій, що я тобі казатиму:

Вони прийдуть до тебе, вступлять до твоєї хати, обіцятимуть тобі ріжні вольності, і одного тобі не дадуть – право самостійно володіти твоєю землею, великою Україною. А пізнаєш ти їх лише по тому, що вони будуть говорити до своїх, московських організацій та спілок, даватимуть тобі московські книги та газети.

Не вір цим вовкам у овечій шкурі! Це твої найбільші вороги, бо вони в коріні руйнують твій майбутній добробут. З ними ти не здобудеш ні землі, ні волі, а все погубиш, бо вони тягнуть тебе знову до Москви.

Од цих туподумців та гнобителів наших, що звуться москвофілами, стогнала рідна нам Галичина, а тепер вони розкидають свої хитрьости і на твою Україну.

Жени геть од себе цих чужинців та перевертнів, як найбільших своїх ворогів, що хочуть тебе закувати в нові кайдани…

120 років із дня народження Оксани Мешко (1905-1991), правозахисниці, дисидентки, політв’язня радянського режиму

 

Жінка, яку КДБ так боялося, що у 76 років відправило етапом до Охотського моря на заслання. Жінка, яка спочатку захищала своїх рідних, а потім стала на захист усіх репресованих. ОКСАНА МЕШКО – співзасновниця Української Гельсінської групи, «зубний біль» КДБ і «легенда дисидентського руху».

Доля її родини показова як приклад нищення українства окупаційною російською владою – про це вона сама оповідає в написаному ще у другій половині 70-х рр. автобіографічному нарисі «Між смертю і життям».

За час навчання її декілька разів було відраховано з інституту «за соцпоходження», але кожного разу виборювала поновлення. У 1960-ті роки стала активним учасником українського національного руху, брала активну участь у розповсюдженні позацензурних видань. З власного досвіду знаючи, як страждають люди в неволі, намагалася допомогти кожному хоча б добрим словом, вишукувала, по можливості, матеріальну допомогу.

О. Мешко стає одним із членів-засновників Української Гельсінської групи. Це була перша в ссср легальна організація, яка боролася з порушенням прав людини. Це була праця вкрай потрібна – і вкрай небезпечна, адже вона розхитувала, здавалося би, незрушні мури тоталітарної системи.

Оксана Яківна згадувала: «До мене прийшов у 1976 році, восени, Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою з пропозицією вступити до Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. «А решта групи хто?» – питаю. Він каже: «Оце я, а ви будете друга…      Ми тілько складаємо з вами серцевину. Буде більше»… Я згодилася. Я стала другою».  

За перші два роки діяльності УГГ  було 9 обшуків та на неї був здійснений збройний напад.

На початку лютого  1977 р. заарештували  М. Руденка та О. Тихого. У квітні – М. Матусевича та М. Мариновича. У вересні – Г. Снєгірьова, у грудні – Л. Лук'яненка. Чотирьох  членів УГГ  замордували в радянських таборах: О. Тихого, Ю. Литвина, В. Стуса, В. Марченка. Вкоротив собі віку перед арештом М. Мельник. 24 члени Групи провели загалом 170 років у таборах, тюрмах, «психушках», на засланні.  

Нового голову УГГ було вирішено не обирати, але фактично групу очолила Оксана Мешко. У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». У дисидентських колах її з повагою називали «козацька матір».

Після арештів первинного складу групи 72-річна жінка продовжувала керувати  УГГ аж до свого арешту 13 жовтня 1980 року. 76-літню Оксану Яківну після трьох місяців утримання в психлікарні етапували до якутського селища Аян Хабаровського краю. Повністю відбувши термін заслання, Оксана Мешко повернулася в Україну.

КДБ прийняло рішення відпустити дисидентку за кордон – на лікування. У лютому 1988 року на запрошення української діаспори Оксана виїхала до Австралії на операцію і виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні. Цим посприяла звільненню з таборів інших політв’язнів, серед них – Левка Лук’яненка. Радянська влада сподівалася, що Мешко не повернеться, але Оксана Яківна взяла участь у роботі Світового конгресу вільних українців у США – і повернулася.

З притаманною їй енергією й оптимізмом активно включилася у процес суспільно-політичного оновлення. Зустрічаючись із журналістами, державними діячами, виступаючи на публічних зібраннях, всюди обстоювала і популяризувала українську ідею.

Від початку 1989р. Оксана Мешко – одна з лідерів Української Гельсінської Спілки (УГС). У квітні 1990 року Мешко відкривала з’їзд УГС, де спілка трансформувалася у Українську республіканську партію і проголосила метою – поступ до незалежності України.  У червні того ж року Оксана Мешко зініціювала поновлення діяльності правозахисного руху під назвою Український комітет «Гельсінкі-90». У жовтні 1990р. вийшла на голодування, щоб підтримати  студентську «Революцію на граніті».

2 січня 1991р. Оксана Яківна Мешко померла. Менше ніж через рік  постала  незалежна Україна, за яку  незламна правозахисниця боролася ціле життя. Поховали «козацьку матір» на Байковому кладовищі, поряд із мамою. На їхніх могилах згодом встановили козацькі хрести.

Докладніше про незламну правозахисницю пропонуємо почитати:

Мешко Оксана Яківна (1905) 

Оксана Мешко. Як КДБ не зміг одну «козацьку матір» перемогти 

Не боятися системи: історія правозахисниці Оксани Мешко 

Оксана Мешко: «Козацька матір», яку так і не зміг перемогтиКДБ 

Незламна правозахисниця Оксана Мешко (1905-1991 РР.) 

10 грудня Міжнародний день прав людини

 

Права людини - для людей. Це ви і ваше життя, ваші потреби, ваші бажання і страхи, ваші надії на нинішнє і майбутнє.

10 грудня -  День права - нагадує про просту істину, закріплену у Загальній декларації прав людини: «Права людини впливають на кожного із нас кожного дня, де б ми не жили. Оскільки права людини займають центральне місце в нашому житті , вони повинні розширювати можливості людей, спільнот і народів, дозволяючи їм будувати краще майбутнє».

В цьому році в рамках компанії Управління ООН з прав людини « Нагі права, наше майбутнє прямо зараз» - права людини розглядаються як шлях до рішення багатьох проблем, конфліктів, зловживань і забезпечення поваги до кожної людини, де б вона не жила.

Права людини - це сила добра. Захист прав людини - це тільки боротьба з несправедливістю, але й просування масштабних соціальних змін шляхом реформування несправедливих суспільств і розширення прав і можливостей маргіналізованих груп

Алла Горська - 95 років

1929, 18 вересня в Криму народилася відома художниця, дисидентка і правозахисниця  АЛЛА ГОРСЬКА.

Характеризуючи художній стиль Горської, дослідники відзначають, що це поєднання традицій Киівської академічної школи, народного мистецтва та українського авангарду 1920-х років. Доробок Горської складається не тільки з монументальних, а й з живописних та графічних робіт.

Вона не визнавала обмежень у творчості, свободі слова та думки. А як відомо, у ті часи це було вкрай небезпечно. Горську переслідували, їй погрожували, її мистецькі твори знищували, друзів та однодумців заарештовували та вбивали.

На початку 60-х років Алла Горська разом із Віктором Зарецьким, Василем Стусом, Василем Симоненком, Іваном Світличним організували Клуб творчої молоді (КТМ) у Києві. Окрім них, туди увійшли Iван Драч, Євген Сверстюк, Iрина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Микола Вiнграновськиий, Лесь Танюк, Iван Дзюба. Молоді митці проводили дискусії, мистецькі вечори, влаштовували виставки, займалися самвидавом, морально і матеріально підтримували одне одного.

Конфлікт з владою розпочався на початку 1960-х, коли Алла Горська разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком, відкрила місця поховання розстріляних енкаведистами в 1930-х роках у Биківні, на Лук'янівському та Васильківському кладовищах.

Пошуковці надіслали до Київської міськради листа з вимогою оприлюднити та облаштувати масові поховання жертв сталінського терору. У міськраді вдали, ніби листа не помітили. Активістів, проте, помітили в іншій установі – у держбезпеці.

В 1963-му Горська взялася робити у вестибюлі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати» – замовлення ректорату до 150-річчя Кобзаря. Залучила колег-однодумців. Працювали рік.

Художня рада мала зібратися 9 березня 1964 року о 16-й. Але вранці до вітража прийшов секретар парткому університету товариш Ломон із молотком у руці. Хтось повідомив, що художники створили «ідеологічно шкідливий» твір. Головний комуніст вишу розтрощив твір. Такою була вимога секретаря Київського обкому В’ячеслава Бойченка.

Невдовзі почалися арешти серед української інтелігенції – перші після смерті Сталіна. За ґратами опинилися близькі друзі Алли. Вона писала протести до прокуратури. Їздила на процес В’ячеслава Чорновола до Львова. Листувалася з багатьма запротореними до концтаборів.

Зламним став 1968 рік. У квітні художниця підписала «Лист-протест 139-ти», адресований керівникам СРСР, з вимогою припинити протизаконні політичні репресії. А в серпні радянські війська окупували Чехословаччину. Там «антирадянський рух» почався з розширення демократичних свобод. Переляканий Кремль зажадав посилення тиску проти дисидентів.

Горську почали тягати до КДБ. Вимагали зняти підпис під листом-протестом. Чимало «підписантів», до речі, згодилися. Художниця відмовилась, і їй пригрозили ув’язненням.

Коли побачили, що залякати не вийде, почали схиляли до співпраці, але зазнали поразки і вирішили покарати.

28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до свекра в містечко Васильків біля Києва за швейною машинкою і не повернулася. За кілька днів її тіло знайшли в льоху будинку чоловікового батька Івана Зарецького. Причиною смерті назвали «удари тупим предметом з обмеженою ударною площею» – молотком. Іван Зарецький на той момент уже теж був мертвий – 29 листопада його понівечене тіло знайшли на залізничній колії. 

Друзі Горської не мали сумнівів: то було сплановане і реалізоване спецслужбами вбивство. Надто сильним і непересічним суперником була для них художниця у часи загального приниження і брехні.

Аллу Горську хотіли поховати на Байковому кладовищі, але влада не дозволила і змусила поховати художницю на кладовищі у Берківцях.

Похорон Алли Горської 7 грудня 1970 року перетворився в акт громадянського спротиву. Із прощальним словом на похороні виступили Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко... Невдовзі їх заарештували.

Василь Стус присвятив Аллі Горській свій вірш «Ярій, душе, ярій, а не ридай».

 КНИГИ З ФОНДУ БІБЛІОТЕКИ:

Донеччанка Людмила Огнєва упорядкувала листи Алли Горської 1949–70-х років, заяви, скарги та звернення до влади, нотатки, щоденники, спогади сина та друзів і видала у 2015 році у книзі «АЛЛА ГОРСЬКА. ДУША УКРАЇНСЬКОГО ШІСТДЕСЯТНИЦТВА». У книзі також є сторінки із зошита Алли Горської із вправами та диктантами з української мови.

 У 2023 році вийшла друком книга «АЛЛА ГОРСЬКА. МИСТКИНЯ У ПРОСТОРІ ТОТАЛІТАРИЗМУ», присвячена українській художниці, дисидентці, представниці руху шістдесятників. Ця книга – відновлення історичної справедливості. Автором видання став син Алли Горської, український мовознавець, культуролог, громадський діяч; біограф та дослідник творчості своїх батьків Олексій (Олесь) Зарецький. Книга налічує 434 сторінки та містить архівні фото мисткині та історію її життя і боротьби з радянською цензурою.

«АЛЛА ГОРСЬКА. СПАЛАХ ПЕРЕД СВІТАНКОМ» Видання присвячене 90-річчю з дня народження видатної української художниці, активної учасниці українського шістдесятницького руху спротиву тоталітарній системі в СРСР. Її називали душею українського шістдесятництва, вона була люблячою жінкою і матір’ю з ніжним, вразливим серцем митця. Її вбили, і обставини смерті Алли Горської досі оповиті таємницею. А її безкомпромісність і мужність в обстоюванні власних переконань, жертовність і патріотизм досі лишаються взірцем для кожного небайдужого серця. До книжки увійшли світлини з родинного альбому Зарецьких із фондової колекції Музею шістдесятництва та архіву онуки художниці Олени Зарецької.

 

За матеріалами інтернет-ресурсів

 

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

Ліна Костенко, історичний роман у віршах «Берестечко»

 

Вже за кілька днів Україна святкуватиме 33-ю річницю проголошення незалежності. Це не лише свято національної єдності, гордості та самобутності, а й ще один привід нагадати світу про нас!

День Незалежності – щорічне свято, яке відзначають з нагоди ухвалення  у 1991 році Акта проголошення незалежності України. І вчора, і сьогодні, і завжди буде для нас неоціненною незалежність України.  Це цінність для кожного з нас. Щодня ми продовжуємо боротьбу за свободу своєї держави та щасливе життя нащадків.

Попри всі труднощі, нам є чим пишатися — українськими воїнами, які захищають нашу Батьківщину, вільними виборами, свободою у вираженні своїх політичних переконань. Головне — пам’ятати, що суверенітет України тримається на її громадянах, яким не все одно, якою буде доля наступних поколінь, адже тільки небайдужі й вільні люди можуть змінювати на краще свою країну.

В Центральній бібліотеці ім. М. М. Коцюбинського з нагоди свята експонується книжкова виставка «Україна Незалежна від витоків до сьогодення». На ній представлені книги, в яких відтворено основні віхи української історії, історичні шляхи українського народу до національно-державної самостійності і суверенітету, біографії та твори видатних українців, яким ми завдячуємо свободою.

 

28 червня - День Конституції України

 

28 червня 2024 року — 28-ма річниця прийняття Конституції України i   856 день від моменту повномасштабного вторгнення військ рф в Україну. Цього дня ми вшановуємо головний документ нашої країни, який визначає державний устрій країни та гарантує права громадян.

Конституцією називають головний державний закон, який визначає:

порядок і принципи функціювання представницьких, виконавчих та судових органів влади;

державний устрій;

права й обов’язки держави, суспільства та громадян;

виборчу систему.

Всі інші закони країни зазвичай спираються саме на Конституцію. Вона має найвищу юридичну силу і значення.

В умовах нашої боротьби i на тлі незліченних злочинів окупантів, цінності, закладені в Основному Законі, для кожного українця набувають ще вагомішого i більш глибинного змісту. У Конституції закріплено суверенітет Української держави на всій її території, яка є недоторканною, а захист цього суверенітету є найважливішою функцією держави i справою всього Українського народу.

Конституційний обов’язок щодо захисту України, її незалежності та територіальної цілісності, шанування ii державних символів, забезпечення економічної та інформаційної безпеки виходить з глибин нашої історії та передається з покоління в покоління. Історичні паралелі між козацькою добою і сучасною Україною засвідчують, що 310 років тому український народ понад усе прагнув звільнитися з-під   ярма Московської держави, яка «неодмінно хотіла перетворити козаків на регулярне військо, а міста приєднати до своїх губерній».

«Документи і постанови…» Пилипа Орлика стали першою українською конституцією, більш того, вони вважаються однією з перших у Європі конституцій демократичного суспільства. Проблеми відображені у тексті документа,  співзвучні з тими, з якими доводиться стикатися Україні сьогодні.

Московська влада завжди робила i робить спроби привласнити українську історію, поцупити наші надбання, наших людей, дітей, наше майбутнє. Свій цивілізаційний вибір ми вкотре змушені відстоювати у збройній боротьбі проти московської aгpeciї.

Історично український конституційний процес свідчить про наміри юридичного закріплення українським народом цінностей — демократії, верховенства права, рівності громадян, незалежності, територіальної цілісності своєї держави та європейського цивілізаційного вибору. Нині Україна стала незалежною європейською державою. А положення щодо стратегічного курсу нашої держави на набуття повноправного членства України в ЄC та HATO  закріплено в Основному Законі.

Ми протистоїмо агресору, який зневажає юридичні норми, міжнародне право, за підтримки закордонних партнерів наближаємо нашу Перемогу.

Запрошуємо переглянути новинки, отримані за програмою від Українського інституту книги. Це цікаві історичні дослідження про взаємини України та Росії, протистояння московській навалі, виживання української нації та художньо-публіцистичні твори про самовіддіну боротьбу українського народу за незалежність.