Музичний світ Івана Франка.

                                                                        

                                                                                

Пісня і праця - великі дві сили,

 Їм до скону я буду служить                                                                                                                                                               І.Я.Франко

     Ім`я Івана Франка стоїть серед імен найвидатніших письменників і поетів світу. Його художня спадщина - різноманітна й багата. Це філософські поеми і ліричні мініатюри, алегоричні казки і сповнені життєвої правди повісті та драми. Вони стали  джерелом натхнення для композиторів, літературною основою музичних  творів найрізноманітніших жанрів і форм.    На тексти Івана Франка написано багато романсів, пісень і хорів. З героями письменника ми можемо зустрітися не лише на сторінках його книжок: багато з них дістало друге життя в операх, балетах, кантатах.

    Іван Франко був чудовим знавцем українського фольклору та справжнім цінителем музичного мистецтва. Музичний фольклор вливався у його літературну творчість. В основу свого найвидатнішого драматичного твору - пєси "Украдене щастя" - він поклав сюжет народної пісні "Про шандаря". П`єса відкривається піснею "Ой там за горою, там за кремінною". А в незакінченій повісті "Дріада" саме з пісні "Плине качур по Дунаю" починається зав`язка сюжету. В дусі народної пісні написаний Франком цілий ряд ліричних поезій, що увійшли до збірки "Зів`яле листя". Він збирав і вивчав народні пісні, глибше пізнаючи через них життя народу, його психологію. Іван Франко записав більше 400 пісень  і близько 1300 коломийок. Його фольклористичний науковий доробок охоплює близько 50 грунтовних досліджень(серед них чільне місце посідає монографія "Студії над українськими народними піснями",1913). 

    Народна пісня стала для Франка провідником у велике мистецтво, з нею розпочав він своє поетичне життя. Першим надрукованим твором сімнадцятирічного юнака був сонет " Народна пісня".  Саме слово "пісня" звучить у творах І. Франка як символ величного, священного, як віщий голос розуму і душі. Мабуть важко знайти влучніший вислів, що свідчив би про ставлення Івана Франка до народної пісні, ніж вислів С. Людкевича:" Він умів відшукати в ній душу."

      Народна пісня супроводжувала письменника в різні моменти його життя. Письменник залюбки наспівував під час праці над своїми поетичними творами чи науковими розвідками. Це відзначають у своїх спогадах Василь Стефаник, Михайло Яцків, Ярослав Ярославенко.  Письменник ніколи не займався музикою як професіонал. Однак він, безперечно, мав до неї неабиякий  хист. Пісні записані з голосу Івана Франка, увійшли в збірники й праці трьох найвидатніших діячів української фольклористики: Миколи Лисенка, Климента Квітки і Філарета Колесси. Першим відкрив талант Івана Франка-пісняра Микола Лисенко. Він записав від Франка  понад 20 пісень. К. Квітка записав від  Франка 32 наспіви. Тексти зі співу пісень Івана Франка записувала також Леся Українка. 

    Поет не тільки любив народну пісню, а й знав, цінував, збирав і поширював її.  

     У 1894 році Іван Франко організував у Львові Комітет для запису, вивчення і публікації народних пісень. Тут під керівництвом поета працювали композитори С.Людкевич, Ф. Колесса, О. Нижанківський; фольклорист О. Роздольський, В. Гнатюк; письменник М. Павлик.

  

  На основі віршів, повістей, драматичних творів І. Франка створене велике число солоспівів і хорів, кантат і симфонічних полотен. Серед них такі перлини української вокальної лірики, як "Безмежнеє поле" М. Лисенка, " Розвійтеся з вітром" Я.Степового та "Ой, ти, дівчино з горіха зерня"А. Кос-Анатольського, хорові мініатюри "Місяцю-князю"Я.Ярославенка та "Червона калина чого в лузі гнешся?" Б. Фільца. Особливе місце у класичній спадщині належить безсмертному гімнові "Вічний  революціонер" Миколи Лисенка.

    Відданість Івана Франка народному мистецтву,  активна діяльність у галузі музичної фольклористики, наукові дослідження і розвідки були вагомим внеском у подальший розвиток науки про народну музику і утвердження слави народної пісні. Іван Франко залишив слід в історії музичного мистецтва як видатний науковець-дослідник, фольклорист, критик-публіцист.

 Музична Спадщина Івана Франка стала цінним надбанням духовної культури нашого народу. 

23 серпня - День Державного Прапора України

     Державний прапор України  - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів (Стаття 20 Конституції України).

     24 липня 1990 року за рішенням президії Київської міськради 21-го скликання над будівлею міськради на Хрещатику поруч із  державним прапором УРСР підняли синьо-жовтий прапор. Це сталося через тиждень після прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Над Верховною Радою національний синьо-жовтий прапор підняли 4 вересня 1991 року

    28 січня 1992 року цей прапор став державним.

  

Славетні українці. Борець греко - римського стилю Жан Беленюк - олімпійський чемпіон!

 

    Олімпіаду в Токіо завершено. Україна має 19 відзнак: золоту, 6 срібних і 12 бронзових медалей. Мультимедалістів у нас кілька. І серед них - каноїстка Людмила Лузан, яка здобула "срібло"і "бронзу". Саме їй доручили нести прапор країни на закритті Олімпіади. Справедливе визначення, що кожна нагорода - на вагу золота, але офіційно медалевий залік рахується лише за кількістю здобутих золотих відзнак.

    Чемпіон у нас один -  блискучий борець греко-римського стилю Жан Беленюк!

    У дитинстві Жан займався футболом, баскетболом, карате, українськими народними танцями. Закінчив київську школу №271. Боротьбою почав займатися з 2000 року, куди його намовив записатися друг, який вже там займався. У дитинстві колір його шкіри (мати - українка, батько - громадянин Руанди) часто був приводом для глузувань, але він не реагував на образи, не опускався до рівня кривдників. Вважає, що це лише загартувало його, навчило володіти собою. 

. Київський хлопчик багато працював, був цілеспрямованим, і поступово, але упевнено, крокував до перемоги. Спочатку  став чемпіоном Європи, виграв "срібло" на Олімпіаді-2016 у Ріо.

    І от тепер у Токіо  Жан Беленюк  здобув для України золоту медаль. У фіналі українець зустрівся з угорцем Віктором Лерінцом і спочатку програвав йому бал. Але потім провів фірмову блискавичну атаку і переміг - 5:1! Здобув першу  золоту медаль для України на цих  Іграх.

    Чемпіон з українським прапором просто на килимі вшкварив гопака. А потім не приховував сліз радості.У цей час найбільше за всіх за сина раділа його мама Світлана - найвірніший друг і    порадниця, а з нею - і вся Україна. Ми вдячні атлетові за цю видатну перемогу. (Голос України, №147, 2021).

    Голова Верховної Ради України Дмитро Разумков привітав Жана Беленюка з перемогою: "Перша золота медаль для України на Олімпіаді в Токіо. Вітаю колегу по парламенту Жана Беленюка з фантастичною перемогою! Важлива перемога для нашої держави! Так тримати!"

    Чемпіон сказав, що хоче відпочити. І переключиться на політичну діяльність, адже він - ще й народний депутат України, перший заступник голови Комітету Верховної Ради з питань молоді і спорту у Верховній Раді України.

    Інформація за матеріалами газет, що надійшли до читальної зали Чернігівської міської бібліотеки ім. М. Коцюбинського.

    Голос України  №147, 5 серпня, 2021.

    Голос України №150, 10 серпня, 2021.

    Слово просвіти №32,  12-18 серпня, 2021. 

26 липня - Іван Михайлович Дзюба відзначає свій 90-річний ювілей. Вітаємо!

   Герой України з врученням ордена Держави, академік НАН України, Лауреат премії ім. Білецького в галузі літературно-художньої критики, Державної премії України ім. Т. Шевченка, Міжнародної премій Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів та В. Жаботинського.

    Літературознавець, письменник, громадський і державний діяч, активний учасник дисидентського руху "шістдесятників", один із засновників Народного руху України. Зазнав політичних переслідувань: 1972 заарештований і засуджений на 5 років позбавлення волі за "антирадянську діяльність", звільнений через півтора року, реабілітований в 1991.

   Його роботам притаманний глибокий аналіз, енциклопедична обізнаність, тонкі та влучні характеристики. Ненав`язливо, але твердо проводить основоположну думку, з якою звертається до читача. Зокрема його праця " Інтернаціоналізм чи русифікація?", що з`явилась у відповідь на арешти української інтелігенції 1965 року, де проаналізовано механізм примусової русифікації народів СРСР, що провалився під лицемірними гаслами "інтернаціоналізму". Розповсюджена як самвидав праця стала маніфестом українського шістдесятництва. Її прочитав не лише Петро Шелест, її скорочений варіант було розіслано по обкомах "для ознайомлення." Працю Дзюби прочитали в найвищих керівних інстанціях у Москві. Нею зачитувалась російськомовна інтелігенція. В Україні праця передруковувалась, розповсюджувалась, передавалась із рук в руки.  Дзюбу заарештували, засудили, але вивозити у виправно-трудову колонію не поспішали - вимагали каяття. Хворий і зацькований, Дзюба покаявся. Його було помилувано... Роки, що минули після згаданих подій дають підстави стверджувати: каяття було вимушеним, ім`я Івана Дзюби назавжди асоціюватиметься з людиною, що кинула виклик системі. 

   "Мене часто запитували і запитують: як це сталося, що я виріс на Донеччині, в "російськомовному " нібито краї, а зберіг українську мову, та ще й удостоївся звання "українського буржуазного націоналіста". Ну, по перше, це міф, що, Донеччина - російськомовний край. Принаймні перед війною та в перші повоєнні роки російськомовними там, як і скрізь, були тільки великі міста. (Все змінила Хрущовська шкільна реформа). Але, зрештою,  суть питання не в цьому.  Я й сам не раз задумувався: коли в мені Україна  "пробудилася"? От жили ми всі, здається, за однакових обставин, однаково нас виховували, одне й те ж саме ми читали, в одному і тому ж самому оточенні росли: одним і тим же самим життям жили, але для одних  Україна дуже багато означає, іншим до неї байдуже, якесь територіальне означення. Ще треті, скажімо, якусь причетність до України відчувають, але не дуже близько до серця беруть. Так от: звідки береться переживання України як особистої долі? Адже ніхто нас спеціально не виховував, ніхто нам не закидав у душу думки про Україну, а навпаки, все робилося для того, щоб ми жили бездумно і не бачили цієї проблеми. А приходить час - і вона в тобі озивається."

     "Стихія життя у нас була українська, і не тільки тому, що мова жила, а ще й тому, що до війни і в перші повоєнні роки багато звичаїв зберігалось. Скажімо, посівання, колядування, до хрещеної мами ходити,- це ще було і переживалося як щось значуще (принаймні для нас, дітей). А як ждали народних свят, як дітвора всією вулицею змагалися крашанками - чия міцніша, хто більше навиграє...". ( ІВАН  ДЗЮБА, з книги - "Не окремо взяте  життя".  

      Як літературний критик друкується від 1952, обстоював право української літератури на вільну думку і власний естетичний пошук. Автор книжок та публікацій на актуальні теми сьогодення,  зокрема з проблем розвитку культури, мистецтва, функціонування української мови, ставлення до історичної спадщини. Він став ініціатором унікального проекту "Енциклопедії сучасної України", обгрунтував і необхідність видання "Великої української енциклопедії". 

Література:

• Дзюба І.М. У літературі й навколо: з боргів давніх і новонабуваних/ Іван Дзюба. - К.: Либідь, 2016. - 424 с.
• Дзюба І.М. Не окремо взяте життя/ Іван Дзюба; післямова Миколи Жулинського. - К.: Либідь, 2012. - 760 с.; іл.
• Дзюба І. М. Є поети для епох/ Іван Дзюба. - К.: Либідь, 2011. - 208 с.: іл.
• Дзюба І.М. Спогади і роздуми на фінішній прямій/ Вступ. ст. М.Г. Жулинського.-  К.: Криниця, 2008. - 928 с.: іл.
• Дзюба І. М. Україна у пошуках нової ідентичності: Ст., виступи, інтерв'ю, памфлети/ Вступ. слово М. В. Поповича. - К.: Україна, 2006. - 878 с.: іл.
• Дзюба І.М. З криниці літ: У 3 т. - К.: Вид. дім "Києво- Могилянська академія", 2006. - Т.1: Статті. Доповіді. Рецензії. Передмови. Дещо про добрих сусідів і духовну рідню. - 975 с.: портр.

21 липня - 115 років від дня народження Олени Теліги (1907 - 1942)

    

   До незалежності України про Олену Телігу на Батьківщині майже нічого не знали. Невідомим було ім`я патріотки, яка віддала життя за незалежну Українську державу, талановитої поетеси і публіцистки, чарівної жінки,  якою захоплювалися всі хто її знав.

    Олена Теліга прожила лише тридцять чотири роки, тому й невелика її літературна спадщина. Однак  "поетка вогняних меж" (Д. Донцов)  -  це не тільки чільна постать свого літературного покоління, а й символ нескореності духу, перемоги ідеалу над тиранією, відваги над інстинктом самозбереження. Вона постає "як свідомий  і рішучий фанатик ідеї  бо та епоха вимагала фанатиків, горе тій нації, котра не спромоглася їх тоді поставити до фаланги борців перед загрозою тотального понівечення людськості" (Є. Сверстюк). 

    Безстрашна патріотка, яку німці розстріляли в Бабиному Яру,  народилася і зросла в Підмосков`ї, у російськомовній сім`ї, хоча батьки були етнічними українцями. Потім жила в Петербурзі, виховуючись у російсько-імперському дусі. Хрещеною матір`ю Олени була російська письменниця Зінаїда Гіппіус. Дівчина дістала чудове домашнє виховання і освіту. Вчила німецьку, французьку і російську мови, українською не володіла, лише чула її від родичів.       

     В еміграції в Польщі а потім і в Чехословаччині  українське середовище спочатку здивувало Олену, було для неї незвичним. Але вона включилась у життя української громади, спілкувалася зі студентами УГА, вступила на матуральні курси, щоб одержати документ (матуру) про середню освіту. Читала праці ідеологів української державності й націоналізму - Донцова, Липи, Петлюри, увійшла в коло українських літераторів-емігрантів. Велику роль в "українізації" Олени Шовгенової відіграли тогочасні її товариші - студенти УГА, особливо Михайло Теліга  - кубанський козак, бандурист, недавній старшина армії УНР, з яким вона поєднала свою долю, побравшись 1 серпня  1926 р.

   

                             На все життя їй  запам`яталась вечірка в середовищі  російських емігрантів, коли вона гостро відчула себе українкою. Пізніше розповідала Уласові Самчуку: "Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову зо всіма відомими "собачій язик"... "Мордописня"... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: "Ви хами! Та собача мова  - моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!" (Самчук Улас. На білому коні. С. 76 -77).

    Свої вірші Олена тепер писала лише українською, почала активно займатись українським  просвітництвом. У середині 30-х років вона стала помітною фігурою в колах української еміграції. У 1939 році Олена вступила до лав ОУН. Писала тексти листівок, відозв і прокламацій на Холмщині й Підляшші, створювала політично-просвітницькі осередки.

    22 червня 1941 року захопило поетесу в Кракові. Усвідомлюючи, що офіційного дозволу виїхати в Україну їй не дадуть, в середині липня вона вирішила нелегально повернутися на Батьківщину. У Львові Олена Теліга вийшла на прямий звя`зок з О. Ольжичем і діяла під його керівництвом і контролем. Діяльність була насамперед культурницька: відновлення української школи, преси, видавництва.     Українські націоналісти розглядали напад німців на СРСР як можливість поширення по всій Україні власного впливу  і встановлення незалежної Української держави. Задля цього керівництво ОУН зібрало  зо 2 тис. своїх членів і розділило їх на похідні групи, які повинні були йти вглиб України за  німецькими військами, виявляти в кожному населеному пункті свідомих українців, створюючи навколо них місцеву адміністрацію. 

    До складу однієї з таких груп і увійшла Олена Теліга, що прибула до Києва 22 жовтня 1941 року з чіткою метою об`єднати культурні сили України  (Є. Плужника, Д. Фальківського, Г. Косинку, О. Влизька, П. Филиповича). Оунівці власноруч узялися за активне відродження українського культурного життя. Поетеса стала редагувати літературний тижневик "Літаври" при газеті "Українське слово", публікуючи в ньому твори українських літераторів, закатованих у сталінських таборах.  Згодом Олена Теліга організувала  Спілку українських письменників і стала її головою.

    Та вже в грудні 1941 року німецька влада розгромила "Українське слово", закрила "Літаври", а київську пресу передала проросійським групам, що слухняно виконували вказівки німців. Олена Теліга всю свою енергію зосередила на роботі в Спілці письменників. Але атмосфера в Києві дедалі згущувалась. Наприкінці 1941 р. прийшли повідомлення про розстріл німцями оунівців у Базарі, Радомишлі, Житомирі, Чернігові й Полтаві. Олег Ольжич почав готувати розконспірованих людей до виїзду, проте Олена Теліга від переїзду твердо відмовилась.

    9 лютого 1942 року німецька поліція оточила будинок Спілки письменників і заарештувала всіх, хто зізнався у причетності до неї, у тому числі подружжя Теліг. Їх тримали у гестапо по вул. Короленка, 33.  Миколу Телігу розстріляли раніше. На стіні в камері, в якій тримали поетесу, було видряпано слова: " Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга", а зверху  -  тризуб. 3 лютого (за іншими даними 21 лютого) 1942 року німці її розстріляли в Бабиному Яру. Один із  гестапівців згадував: "Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка..."

    21 липня - в день  народження Олени Теліги і 21 лютого в день пам`яті  - покладаються квіти в Бабиному Яру біля дерев`яного Хреста, де покоїться прах розстріляних українських патріотів.

                                 Література:

•   Теліга Олена. Листи. Спогади / Упорядник Надія Миронець. - Видавництво імені Олени Теліги, 2003.  - 400 с.; іл.
•    Теліга О. Вибрані твори / Упорядник О. Зінкевич; Передм. Є. Сверстюка.  -  К.: Смолоскип, 2006.  -  344 с.
•     Історія української літератури: ХХ  - поч. ХХІ  ст. навч. посіб.: у 3 т. / за ред. В. І. Кузьменка. - К.: Академвидав, 2013. - Т.1. - 2013. - C. 337 - 344
•     Сверстюк Є. О. Світлі голоси життя. - К.: Кліо, 2015.  -  C.- 292 - 303.   
•     Логвиненко О. Душа на сторожі.  -  Київ, № 3, 2007.- C.179 - 182.   
•     Українки в історії / За заг. ред. В. Борисенко. - К.: Либідь, 2004.  - C.- (196 - 202). 

    

  

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       

16 липня - День ухвалення Декларації про державний суверенітет України

 

    Нинішнього року Україна відзначає тридцять першу річницю знаменної події - ухвалення Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України.

    Декларація стала першим актом Верховної Ради, який визначив демократичні цілі та принципи українського державотворення, знаменував собою початок новітнього етапу історії нашого народу.

    Ухвалення Декларації про державний суверенітет було яскравим проявом волі українців до незалежності, усвідомлення необхідності державного будівництва.

  

 Декларація грунтувалася на попередньому досвіді державотворення - традиціях Київської Русі, Козацької держави, Української Народної Республіки, Української Держави, Західно-Української Народної Республіки, Української Радянської Соціалістичної Республіки, Карпатської України, Державного Центру УНР в екзилі.

    Цей історичний документ ухвалювався у складних умовах. Відходила в минуле ціла епоха і українській політичній еліті необхідно було визначитися з вибором нового шляху розвитку. Левко Лукяненко згадував: і сам не сподівався, що створення на руїнах Радянського Союзу незалежних держав буде настільки швидким. Тим паче що навіть після внесення цього питання до порядку денного комуністична більшість не приховувала: розглядає можливе ухвалення Декларації як вимушений крок перед підписанням нового союзного договору.  Формулювання про Декларацію "як основу для ухвалення майбутнього союзного договору" було компромісним, і це була "поступка комуністичній більшості для того, аби документ був ухвалений в цілому". "Позитивний зміст  був такий великий, що бочку  меду мусили прийняти з тою ложкою дьогтю", -  зауважував Лук`яненко. Бо й насправді, ухвалений 355 голосами "за  текст Декларації фактично містив усі атрибути державної  незалежності.  

    Показово, що Декларація про державний суверенітет України - це орієнтація на демократію, вільний вибір політичного майбутнього, забезпечення прав і свобод кожного громадянина.

    Декларація стала програмним, стратегічним і державотворчим документом, з прийняттям якого розпочався процес кардинального реформування всіх сфер життя українського суспільства. Її ухвалення відкрило для України шлях до досягнення повної незалежності. 

     Вона стала основою Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, підтвердженого результатами Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року.

  

   

У цьому документі проголошувалася, по суті відмова від ідеологічних засад радянської правової системи, утверджувався пріоритет загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права, містилася пряма заборона будь-якій політичній партії виступати від імені всього народу України.

Саме в Декларації про державний суверенітет було заявлено про формування в незалежній Україні сучасної політичної нації європейського зразка, про необхідність побудови правової держави основним завданням якої є національно-культурне відродження українського народу.

    Декларація утверджувала миролюбний характер зовнішньої та безпекової політики. Нею було проголошено європейський вибір України.

    Положення Декларації сприяли консолідації не лише політичної еліти, а й всього українського суспільства.

    Декларація є документом, який завжди зберігатиме свою політичну і правову актуальність. І не лише з огляду на її історичне значення у процесі постання незалежної України, а й виходячи з сучасних завдань розвитку держави.

    ДО РЕЧІ  

                                                 

    

                                                        Література:

•   Декларація про Державний суверенітет України. Історія прийняття, документи, свідчення. - Житомир "Рута", 2010.- 868с., іл.

• Лавренюк С.   Між УРСР і УНР вибрали Україну. - Голос України, 16 липня, 2019, с. 4

• Святе прагнення до державної незалежності. - Голос України, 2021, 16 липня 1921, с.3 - 4.   
• Яблонський В. Державний центр УНР в екзилі: ідеї, боротьба, традиція (1921 - 1992 роки). - К.: КНТ, 2020. - 648 с.

                  

ДО 25-РІЧЧЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ. Конституція Пилипа Орлика.

      Дату 28 червня шанує і пам’ятає кожен свідомий українець, саме цього дня 1996 року на V сесії Верховної Ради II скликання було прийнято Основний Закон нашої Держави, яким закріплено правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність, забезпечено права людини та громадянина. За історичними мірками, Конституція України – молодий документ, але своїм корінням сягає сивої давнини.

На переконання фахівців, становлення українського конституціоналізму розпочалося ще за часів Київської Русі, щоправда більш чітких форм цей процес набрав значно пізніше.1710 року було укладено Конституцію Пилипа Орлика, відому також під назвами «Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорозького...», «Правовий уклад та конституції законів та вольностей Війська Запорозького...», «Уклад прав і вольностей Війська Запорозького та угоди...». Цей документ став першою українською конституцією, більш того, він вважається однією з перших у Європі конституцій демократичного суспільства.  Без перебільшення можна сказати, що Джеймс Медісон, автор Конституції США, скористався пізніше тими самими принципами демократії, що й Пилип Орлик.

 Конституція Пилила Орлика не тільки   видатна пам'ятка українського конституціоналізму.  Проблеми відображені у тексті документа,  співзвучні з тими, з якими доводиться стикатися Україні сьогодні. 

Історичні паралелі між козацькою добою і сучасною Україною засвідчують, що 310 років тому український народ понад усе прагнув звільнитися з-під   ярма Московської держави,| яка «неодмінно хотіла перетворити козаків на регулярне військо, а міста приєднати до своїх губерній».  У розділі ІІ Конституції Пилип Орлик просив шведського короля і його наступників нікому не вибачати «не лише зневаги прав ї вольностей, але й порушення кордонів і привласнення вітчизняних земель».Проте не тільки зовнішній ворог становив загрозу для України. «Дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: «Так хочу - так повеліваю». Тоді, як і сьогодні, корупція    пронизувала усі верстви населення, руйнуючи країну зсередини. Про це багато йдеться у Конституції Пилипа Орлика. Водночас у документі закладено низку прогресивних антикорупційних заходів, таких як виборність на посади, незалежність «бюджетного процесу», фінансовий контроль, звітність тощо. Ключовою фігурою у протидії корупції та хабарництву був гетьман. Він мав «усією повнотою влади викорінювати надужиття і сам того остерігатися і не чинити, щоб не давати прикладу для наслідування іншим».

Найперше, чого прагнув Пилип Орлик, це очистити українську владу, зробити її демократичною, справедливою, вірною державі й українському народові. З цією метою, аби не допустити самодержавство, було запроваджено Генеральну раду, яка обмежувала гетьманські повноваження, маючи вплив її на зовнішню, і на внутрішню політику. З членами Ради гетьман мав «радитися про безпеку Вітчизни, про спільне благо і про всі громадські справи». Старшина, у свою чергу, повинна була радити «чесно й щиро, не дбаючи про жоден зиск - свій чи інших осіб». Фактично, гетьману відводилась роль, еквівалентна сучасній президентській, а Генеральній раді - парламентській.

Неабияку увагу в Конституції приділено запобіганню розкраданню державного майна і коштів. Цей святий обов'язок покладався на генерального скарбія. Він обирався на конкурсній основі. Цікаво, що претендувати на цю посаду міг «чоловік значний і заслужений, маєтний і порядний, який би сумлінно опікувався з відома гетьманового військовою скарбницею, пильнував млинів і доходів та обертав їх на громадські потреби, а не на власний зиск». За свою діяльність підскарбій звітував гетьману, але, незважаючи на це, останній не мав права «ані самовладно привласнювати собі громадських маєтностей і угідь Війська Запорозького, ані розподіляти їх під яким не було 6 претекстом іншим людям, менш заслуженим перед Вітчизною».

Фахівці стверджують, що Конституцію Пилипа Орлика не можна вважати конституцією в сучасному розумінні цього слова, проте її вплив на законотворчу діяльність в Україні важко переоцінити. Україна має власне джерело, з якого належить черпати основні ідеї правової держави.

  Вперше за 311 років оригінал Конституції Пилипа Орлика потрапить до України. 

      Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба повідомив подробиці переговорів, за результатами яких в Україну привезуть Конституцію Пилипа Орлика. За його словами, МЗС звернулося до Швеції з проханням «надати у позику оригінал латиномовної версії Конституції Пилипа Орлика (1710) для її тимчасового експонування в Україні в рамках святкування 30-ї річниці Незалежності».

Цікаво, що Конституція Орлика буде не єдиним шведським експонатом — Лінчопінгська міська бібліотека погодилась надати для тимчасового експонування в Україні Гетьманську булаву, яка, за легендою, після Гетьмана Івана Мазепи належала Гетьману Пилипу Орлику.

Довідка: Конституція була укладена у двох примірниках: староукраїнською та латинською мовами.

Конституція Орлика, написана латиною, зберігається в Національному архіві Швеції. Документ староукраїнською зберігається в Москві.

 Усім хто цікавиться історією і правом пропонуємо ознайомитися з добіркою видань читальної зали центральної бібліотеки ім. М. Коцюбинського.