1929, 18 вересня в Криму народилася відома художниця, дисидентка і правозахисниця АЛЛА ГОРСЬКА.
Характеризуючи художній стиль Горської, дослідники
відзначають, що це поєднання традицій Киівської академічної школи, народного
мистецтва та українського авангарду 1920-х років. Доробок Горської складається
не тільки з монументальних, а й з живописних та графічних робіт.
Вона не визнавала обмежень у творчості, свободі слова та думки. А як відомо, у ті часи це було вкрай небезпечно. Горську переслідували, їй погрожували, її мистецькі твори знищували, друзів та однодумців заарештовували та вбивали.
На початку 60-х років Алла Горська разом із Віктором
Зарецьким, Василем Стусом, Василем Симоненком, Іваном Світличним організували
Клуб творчої молоді (КТМ) у Києві. Окрім них, туди увійшли Iван Драч, Євген
Сверстюк, Iрина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Микола Вiнграновськиий, Лесь
Танюк, Iван Дзюба. Молоді митці проводили дискусії, мистецькі вечори,
влаштовували виставки, займалися самвидавом, морально і матеріально
підтримували одне одного.
Конфлікт з владою розпочався на початку 1960-х, коли Алла
Горська разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком, відкрила місця поховання
розстріляних енкаведистами в 1930-х роках у Биківні, на Лук'янівському та
Васильківському кладовищах.
Пошуковці надіслали до Київської міськради листа з вимогою
оприлюднити та облаштувати масові поховання жертв сталінського терору. У
міськраді вдали, ніби листа не помітили. Активістів, проте, помітили в іншій
установі – у держбезпеці.
В 1963-му Горська взялася робити у вестибюлі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати» – замовлення ректорату до 150-річчя Кобзаря. Залучила колег-однодумців. Працювали рік.
Невдовзі почалися арешти серед української інтелігенції –
перші після смерті Сталіна. За ґратами опинилися близькі друзі Алли. Вона
писала протести до прокуратури. Їздила на процес В’ячеслава Чорновола до
Львова. Листувалася з багатьма запротореними до концтаборів.
Зламним став 1968 рік. У квітні художниця підписала «Лист-протест 139-ти», адресований керівникам СРСР, з вимогою припинити протизаконні політичні репресії. А в серпні радянські війська окупували Чехословаччину. Там «антирадянський рух» почався з розширення демократичних свобод. Переляканий Кремль зажадав посилення тиску проти дисидентів.
Горську почали тягати до КДБ. Вимагали зняти підпис під листом-протестом. Чимало «підписантів», до речі, згодилися. Художниця відмовилась, і їй пригрозили ув’язненням.
Коли побачили, що залякати не вийде, почали схиляли до
співпраці, але зазнали поразки і вирішили покарати.
28 листопада 1970 року Алла Горська поїхала до свекра в містечко Васильків біля Києва за швейною машинкою і не повернулася. За кілька днів її тіло знайшли в льоху будинку чоловікового батька Івана Зарецького. Причиною смерті назвали «удари тупим предметом з обмеженою ударною площею» – молотком. Іван Зарецький на той момент уже теж був мертвий – 29 листопада його понівечене тіло знайшли на залізничній колії.
Друзі Горської не мали сумнівів: то було сплановане і
реалізоване спецслужбами вбивство. Надто сильним і непересічним суперником була
для них художниця у часи загального приниження і брехні.
Аллу Горську хотіли поховати на Байковому кладовищі, але
влада не дозволила і змусила поховати художницю на кладовищі у Берківцях.
Похорон Алли Горської 7 грудня 1970 року перетворився в акт
громадянського спротиву. Із прощальним словом на похороні виступили Євген
Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко... Невдовзі їх заарештували.
Василь Стус присвятив Аллі Горській свій вірш «Ярій, душе,
ярій, а не ридай».
За матеріалами інтернет-ресурсів