16 ЛИПНЯ, УКРАЇНСЬКІЙ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ ВИПОВНИТЬСЯ 35 РОКІВ

 

Декларація про державний суверенітет України стала основою для «Акту проголошення незалежності України», ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Фактично з Декларації розпочався історичний процес новітнього державотворення України. Ухвалення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України стало поворотним моментом в історії країни, заклавши основи для подальшого проголошення незалежності.

Декларація ґрунтувалася на попередньому досвіді державотворення: традиціях Київської Русі, Козацької держави, Української Народної Республіки, Української держави, Західноукраїнської Народної Республіки, Карпатської України, Державного Центру УНР в екзилі.

Із 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів Декларації. Всього їх було 12: офіційний від Президії, від депутатської групи «За радянську суверенну Україну» і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські, наприклад, Сергія Головатого у співавторстві з Євгеном Тимченком (тоді старший науковий працівник Інституту держави і права), народорадівців Степана Хмари, Сергія Семенця, Тетяни Яхеєвої, Івана Валені, групи депутатів у складі Лариси Скорик, Івана Зайця, Володимира Івасюка, а також варіант лідера республіканців Левка Лук’яненка.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, «виконуючи волю українського народу до побудови вільної незалежної держави», схвалила Декларацію про державний суверенітет України. Із 384 депутатів, зареєстрованих у залі, «за» проголосували 355 осіб, проти – 4, утримався – 1, решта – не брали участь у голосуванні.

Майже всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР.

Водночас до Конституції УРСР були внесені статті, що проголошували верховенство українських законів над союзними. Це стало важливим кроком для наповнення Декларації реальним змістом.

Декларація складалася з преамбули й 10 розділів, і проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту та неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Важливим є те, що в Декларації про державний суверенітет України вперше в новітній національній історії поруч із «Українською РСР» вжито слово «Україна» як офіційна назва держави.

Декларація визначила долю і майбутнє всього українського народу, проголосила новий підхід до розуміння статусу України в системі міжнародних відносин. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. Від імені народу України може виступати тільки Верховна Рада. Декларацією було проголошено верховенство Конституції, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, визнання всього економічного і науково-технічного потенціалу, створеного на території України, власністю її народу. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року народ підтвердив правильність вибору і остаточно вирішив питання про державну незалежність України.

День прийняття Декларації про суверенітет України – це нагадування про важливість незалежності та суверенітету для будь-якої нації. Це свято об’єднує українців у спільному прагненні зберегти та зміцнити свою державу, шанувати її традиції та культуру.

ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО на площі перед Верховною Радою заявив: «Ця Декларація – це програма виходу України з-під влади Москви. Від нас із вами залежить, чи Декларація стане практичною програмою будівництва незалежної України, чи промосковським комуністам-ортодоксам вдасться перетворити її в черговий порожній папірець».

 ІВАН ДРАЧ зазначав: «До цього Документа ми повинні ставитися із належною поштивістю і пошаною, але і з розумінням того, що це лише початок тої величезної і грандіозної роботи, яка називається творенням Української держави» («Літературна Україна», 30 серпня 1990 року).

За матеріалами Українського національного інституту пам’яті

15 липня - День Української державності

 

 

15 липня ми відзначаємо День Української державності. Ця памʼятна дата нагадування нашому народу та світовій спільноті про те, що Україна з давніх давен мала свою історію, культурні надбання та релігійні переконання, що Україна сильна, незалежна країна з власним суверенітетом та всіма ознаками державності.

Ми маємо свій герб, мову, традиції та історичний шлях, який не піддається сумніву. Саме тому День Української Державності - це більше ніж просто свято: це день гідності, пам’яті та сили духу українського народу.

Історія українського державотворення сягає своїми витоками Руської середньовічної держави, центром якої був Київ. Саме Русь заклала фундамент державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.

Тризуб є нашим давнім символом. Сьогодні наше суспільство об’єднує той же знак, що об’єднував і Русь. Ми є спадкоємцями Русі, Тризуба Володимира Великого.

День Державності відзначається того ж дня, коли українські християнські церкви вшановують памʼять Київського князя Володимира Великого та День Хрещення Руси–України.

Князь Володимир Великий – уособлення розбудови Русі. Прийняття ним у 988 році християнства як державної релігії стало для України цивілізаційним вибором. Русь підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу.

Традиції Русі у розбудові зорієнтованого на Європу культурно-релігійного простору продовжили, зокрема, Галицько-Волинське князівство, козацька держава, Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, Карпатська Україна та сучасна незалежна Україна.

Сучасні гіркі реалії нагадали нам також, що важливою ознакою самостійної, вільної держави є здатність її захистити. Тисячі синів і доньок України стоять нині на її рубежах, даючи відсіч підлому ворогові. Багатьох захисників проводжаємо в небеса, складаючи вдячність за їхнє самозречення в ім’я свободи своєї країни.

В центральній бібліотеці імені М. Коцюбинського організовано книжкову виставку «Моя Україна: історія державницького поступу». Виставка розкриває події, які лягли в історію творення та становлення української державності, висвітлює діяльність тих, хто доклав зусиль, щоб Україна відбулася як держава.

Виставка експонується за адресою: вул. Княжа, 22; 2-й поверх, читальний зал

За матеріалами Українського національного інституту пам’яті

Український шлях до Основного Закону

 28 червня Україна відзначаємо 29-ту річницю прийняття Конституції - основного закону, що закріплює права, свободи громадян та засади державного устрою.

З нагоди цієї дати Центральна бібліотека ім. М. М. Коцюбинського підготувала книжково-ілюстративну виставку «Український шлях до Основного Закону».

Ці книги допоможуть ознайомитися з історією написання та прийняття Конституції. Розповідають про історичні постаті, які були причетні до створення перших конституцій чи сприяли розвитку правової думки. Вони допоможуть краще зрозуміти зміст статей конституції, правильно тлумачити і застосувати їх та розвивають елементарну правову та соціальну компетентність, популяризують національні цінності.

Наша Конституція визначає, що Україна є правовою державою, яка базується на принципах поваги до особи, верховенства права, дотримання закону. У ній закріплений суверенітет української держави над всією її територією, яка є недоторканною. А захист цього суверенітету і територіальної цілісності є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу.

Основний закон нашої держави має глибокі корені в історії, а так звана Конституція Пилипа Орлика була найпрогресивнішим документом своєї доби.

Попередники сучасної Конституції:

Конституція Пилипа Орлика – 1710 рік.

Конституція УНР – 29 квітня 1918 року.

Мала конституція ЗУНР – 13 листопада 1918 року.

Тимчасова Конституція Карпатської України – 15 березня 1939 року.

В УСРР / УРСР у різний час було ухвалено чотири конституції. Вони хоч і проголошували Україну суверенною державою, але насправді були лише формальним прикриттям колоніального становища України та панування в ній тоталітарного режиму.

Новітній конституційний процес нерозривно пов’язаний із відновленням української державності. Творення Конституції розпочалося із ухваленням Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. З розпадом СРСР та ухваленням Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року національна законотворчість активізувалася. Робота над прийняттям Основного Закону незалежної України почалася в 1992-му і тривала майже 4 роки.

Ухвалення та введення в дію Верховною Радою України Основного закону 28 червня 1996 року стало важливим етапом утвердження державності, мало величезне політичне та правове значення для розвитку української політичної нації та громадянського суспільства. Міжнародне співтовариство схвалило Конституцію України, назвавши її однією з найдемократичніших у світі. Венеціанська комісія визнала, що наша Конституція в частині прав, свобод та обов’язків громадян відповідає міжнародним стандартам у галузі конституційного права.

Сьогодні, в умовах повномасштабної війни Росії проти України і численних злочинів окупантів, ми як ніколи розуміємо важливість цінностей, закладених у Конституції України, та необхідність їх захисту і збереження для майбутніх поколінь.

За матеріалами Українського інституту національної пам'яті

До 95 річчя від дня народження Михайла Гориня - правозахисника, борця за свободу і незалежність України

 

17 червня 95 років від дня народження Михайла Гориня – відомого українського правозахисника, дисидента, борця за свободу і незалежність України, за права особистості й громадянина.

Один із тих, хто мав мужність протистояти цілій системі державного примусу, залякувань, тюрем, концтаборів. Саме він організував «Живий ланцюг» злуки, під час якого в січні 1990 року тисячі людей об’єдналися на вулицях міст: від Львова до Києва.

«Імперський режим протягом століть вбивав клин між окремими регіонами, нацьковуючи схід на захід. І сьогодні ми повинні виконувати три великі завдання: домогтися консолідації нації, розвалити імперію і побудувати Українську державу», ‒ зазначав у своїх роздумах Михайло Горинь.

Михайло Горинь ще зі студентства (1949-1954рр.) активно займався громадською діяльністю: він продовжував підтримувати контакти з ОУН, виготовляв і поширював антирадянські листівки. Пізніше у 60-ті роки саме в Михайла виникла ідея створити власний самвидав. Так, він разом з братом Богданом поширював різні політичні книги, які підпільно діставав з-за кордону, що й стало підставою для першого арешту. Він стався 1965 року, одразу після приходу до влади в СРСР Леоніда Брежнєва і початку нової хвилі переслідувань української інтелігенції. Михайла засудили до шести років таборів суворого режиму за «антирадянську агітацію і пропаганду». Покарання відбував у далекій Мордовії.

Під час ув’язнення Горинь не припинив своєї діяльності. Навіть тут він розповсюджував самвидав серед ув’язнених та спілкувався з іншими однодумцями, зокрема з Левком Лук’яненком та Зеновієм Красівським. Тоді зміг поширити через Івана Гелю свою книгу «Листи з-за ґрат». Через це його неодноразово катували та перевели до іншої в’язниці в ізолятор «Владимирського централу». У 1971 році Михайло Горинь вийшов із ув’язнення.

У 1976 році став одним із представників Української Гельсінської Групи (УГГ), яка утворилася у Львові та брав активну участь у розробленні основоположних документів Української Гельсінської групи. Коли засновники УГГ були заарештовані, видавав її інформаційний бюлетень.

У 1981 році Гориня вдруге заарештували. Цього разу КГБ підкинув підроблені документи про діяльність Гельсінської групи. На знак протесту Михайло почав голодування, під час якого переніс серцевий напад, але дисидента засудили на десять років позбавлення волі в таборах суворого режиму та п’ять років заслання.

У таборах Горинь тяжко хворів. Гіпертонія, аритмія, запалення нирок, два інфаркти. Тільки у період перебудови, 1987 року, його достроково звільнили, але реабілітували аж у 1990-му. Після виходу на свободу стан здоров’я політв’язня був дуже тяжкий. Молодший брат Богдан згадував:

«Михайла рятувала його велика віра в те, що тільки боротьба може дати свободу, що бездіяльність не дасть Україні жодних можливостей вийти із того підневільного стану. І тому людям треба йти на жертву і вірити, що жертовний шлях – це той шлях, який не пропаде марно».

Розпад Радянського Союзу і відновлення незалежності України дали Михайлові Гориню наснагу для подальшої громадсько-політичної діяльності. Він став одним із провідних учасників Народного Руху України, близьким колегою В’ячеслава Чорновола, головою Української республіканської партії.

У 1988 році працював над розробкою «Декларації принципів Української Гельсінської Спілки» разом з В’ячеславом Чорноволом, яку оприлюднили у Львові під час мітингу. Також працював в Робочій групі захисту українських політв'язнів.

 

У січні 1990 році Михайло Горинь став організатором «Живого ланцюга», який відбувся з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР (22 січня 1919 року), коли сотні тисяч людей з прапорами утворили символічний ланцюг єднання від Києва до Львова. Того року Горинь став організатором свята 500-річчя козацтва на Дніпропетровщині та Запоріжжі. Під час виборів 1990 року Михайла Гориня обрали до Верховної Ради України, він був серед тих, хто 24 серпня 1991 року проголошував незалежність.

Багато робив для зміцнення Української держави, її соборності. Зокрема, йому також належить ідея організації екскурсійних поїздок школярів на канікулах: галичан – на Донбас, а дітей з Луганщини й Донеччини – на захід України. Збірки спогадів і публіцистики Гориня видані в Україні під назвами «Листи з-за ґрат» і «Запалити свічу».

Михайло Горинь пішов із життя 13 січня 2013 року. Похований у Львові на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.

«Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» – під таким гаслом жив самовідданий борець за національну ідею України, державотворець, правозахисник Михайло Горинь. За своє життя він запалив не одну свічку на шляху боротьби за відродження і консолідацію української нації.

 

9 ТРАВНЯ - ДЕНЬ ЄВРОПИ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ ТА В УКРАЇНІ

 

9 ТРАВНЯ - ДЕНЬ ЄВРОПИ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ ТА В УКРАЇНІ

 

Україна відзначала це свято з 2003 року кожної третьої суботи травня. Але в умовах повномасштабної війни Україна переглянула формат і дату святкування і минулого року наша країна  приєдналася до Європейської спільноти та перенесла офіційно День Європи також на 9 травня згідно з Указом Президента.

Це свято відзначають країни Євросоюзу, а також країни, що обрали курс європейської інтеграції та прагнуть вступити до ЄС.

Європа – це півострів у північно-західному куточку Євразії. На північ він простирається від узбережжя Португалії до Арктики, на південь – до Середземномор’я, а на схід – до Кавказу  та Уралу, де проста металева табличка край дороги позначає довільно встановлену межу. Європа не може претендувати на верховенство серед агломерацій світових народів. Є суперники, здатні позмагатися з нею своїми розмірами, рівнем цивілізації та заможності. Її злет до імперського домінування наприкінці ІІ тис. був видовищним, але короткочасним. Проте різноманітність Європи та її військова перевага, її динамізм та економічна енергія, її наукова потужність та культурна креативність забезпечили їй особливе місце в історії людства. Навіть нині, у період відносного занепаду, вона залишається магнітом для втікачів, мігрантів, науковців та мандрівників з усього світу.

З самого початку війни ЄС з непохитною відданістю підтримує Україну. Надає нашій країні безпрецедентну політичну, фінансову, військову та гуманітарну підтримку, яка на сьогодні сягнула майже 146,9 мільярда євро, включаючи 50,3 мільярда євро військової допомоги, виділила 100 мільйонів євро на підтримку безпечного доступу дітей до освіти в Україні, 380 шкільних автобусів, 1,5 мільйона на підручники, понад 21000 дітей повернулися до оновлених шкіл.

Для понад чотирьох мільйонів людей, які тікали від путінських бомб, ЄС надав допомогу проживання, житло, доступ до роботи, охорони здоров’я та навчання. Європа підтримує Україну на кожному кроці шляху наближення до ЄС та допомогає у відбудові України.

«Європа буде на боці України кожного дня війни і кожного дня після неї.»  Урсула фон дер Ляєн

Іноземні міста стали справжньою підтримкою та опорою для своїх українських «побратимів». Вони надсилають тисячі тонн гуманітарної допомоги, допомагають українським біженцям за кордоном, а ще засуджують загарбницьку війну росії проти України. Так, 150 міст у більше ніж 20 країнах світу вже розірвали побратимські відносини із понад 160 містами росії.

Наприкінці 2022-го року міська рада Чернігова наводила перелік «перевірених часом» міст-побратимів нашого міста:  Огре (Латвія), Тарнобжег (Польща), Меммінген (Німеччина), Градець Кралове (Чехія), Габрово (Болгарія), Петах-Тіква (Ізраїль), Прилеп (Північна Македонія) та Джаспер (США).

За час широкомасштабної російської агресії кількість чернігівських побратимів лише збільшилася:  з’явилися нові міста-побратими: місто Жешув (Польща), Аахен (Німеччина), Лаппеенранта (Фінляндія), Реймс та Сен-Дені (Франція), американський Вайт-Плейнс.

Ми вдячні усім закордонним містам, які стоячи пліч-о-пліч зі своїми українськими побратимами та партнерами, допомагають долати наслідки війни.

У нових реаліях День Європи в Україні 2025 – це не лише нагадування про євроінтеграцію, а й символ стійкості. Українці святкують разом із ЄС, демонструючи, що наша країна вже частина європейської родини не лише географічно, а й морально, ціннісно і політично.

Відзначаючи День Європи бібліотека ім. М. Коцюбинського підготувала книжково-ілюстративну виставку, на якій представлені книги з історіі, культури та традицій європейців. Запрошуємо до читальної зали бібліотеки.

Слава Україні та хай живе Європа!

Культурний діяч і державник, лікар і письменник. Івану Липі - 160 років від дня народження

 

24 лютого виповнюється 160 років від дня народження Івана Львовича Липи (1865-1923)– унікальної і водночас дуже характерної для свого періоду постаті. Його унікальність, насамперед, у відданості шляхетній ідеї, яку проніс крізь життя і передав синові (Юрій Липа) та усім послідовникам. Це ідея свободи і рівності для власного народу, якої йому не довелося зрадити, незважаючи на ті перешкоди, які зустрілися на шляху.

Як акцентує автор передмови видання постать Івана Липи викликає зацікавлення з багатьох причин:

 «По-перше, він є уродженцем злощасного Криму, сформував світогляд у Харкові, розвивав громаду Одеси, найвищу в житті  посаду отримав у Києві, а завершував життя під Львовом. Він є «своїм» для всіх історико-культурних центрів України.

По-друге, Іван Липа тісно спілкувався з більшістю тогочасної еліти, внаслідок чого відбувався значний взаємовплив ідей.

По-третє, його літературна спадщина є дуже своєрідною та багатожанровою, зокрема включає рідкісний для нової української літератури жанр – притчі.

По-четверте, процес формування україноцентричного світогляду цієї постаті є цінним в контексті українознавства, біографістики, психології тощо.»

Іван Львович Липа походив із полтавського козацького роду і вже під час навчання в Харківському університеті став одним з ідеологів та подвижників української справи. Там Іван Липа з Борисом Грінченком, Миколою Міхновським та іншими товаришами 1891 р. спільно заснували таємне товариство Братство «Тарасівців», яке, посилаючись на творчість Тараса Шевченка, поширювало ідеї національного визволення українського народу та було спрямоване на самостійність України.

І. Липа – авКор віршів, нарисів, оповідань та збірок «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов» та ін. У його творах виразно звучить ідея вірності власному народові, власній державі та її соборності.

Лікар і письменник, культурний діяч і державник, він за покликом серця та розуму постійно працював для народної справи. Тому його листування загалом висвітлює суспільно-політичне та літературне життя українців на порубіжжі ХІХ і ХХ століть та служить  історико-біографічним джерелом.

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА ЛИПИ // Укладач І. Стамбол. - Київ: Темпора, 2020. – 576 с.

У документальному виданні «Листування Івана Липи» зібрано епістолярну спадщину Івана Львовича Липи - 292 одиниці листування – це все, що вдалося виявити в українських архівосховищах сьогодні. Більшість листів друкуються вперше.

Укладач видання Ігор Стамбол, історик, викладач Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка. Географія листів охоплює більшість регіонів України, зокрема південну Україну та Галичину.

Адресати листів: Борис Грінченко, Марія Грінченко, Олександр Кандиба-Олесь, Іван Франко, Олександр Кониський, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Ольга Кобилянська, Микола Пирогов та інші.

Видання розраховане на науковців, викладачів, аспірантів, студентів, усіх, хто цікавиться розвитком української літератури та громадсько-політичних рухів.

Уривок з публіцистичної праці І. Л. Липи «Український народе!» (Українське Слово. – 1917. – ч. 2. – С. 2-3)

Слухай же народе мій, що я тобі казатиму:

Вони прийдуть до тебе, вступлять до твоєї хати, обіцятимуть тобі ріжні вольності, і одного тобі не дадуть – право самостійно володіти твоєю землею, великою Україною. А пізнаєш ти їх лише по тому, що вони будуть говорити до своїх, московських організацій та спілок, даватимуть тобі московські книги та газети.

Не вір цим вовкам у овечій шкурі! Це твої найбільші вороги, бо вони в коріні руйнують твій майбутній добробут. З ними ти не здобудеш ні землі, ні волі, а все погубиш, бо вони тягнуть тебе знову до Москви.

Од цих туподумців та гнобителів наших, що звуться москвофілами, стогнала рідна нам Галичина, а тепер вони розкидають свої хитрьости і на твою Україну.

Жени геть од себе цих чужинців та перевертнів, як найбільших своїх ворогів, що хочуть тебе закувати в нові кайдани…

120 років із дня народження Оксани Мешко (1905-1991), правозахисниці, дисидентки, політв’язня радянського режиму

 

Жінка, яку КДБ так боялося, що у 76 років відправило етапом до Охотського моря на заслання. Жінка, яка спочатку захищала своїх рідних, а потім стала на захист усіх репресованих. ОКСАНА МЕШКО – співзасновниця Української Гельсінської групи, «зубний біль» КДБ і «легенда дисидентського руху».

Доля її родини показова як приклад нищення українства окупаційною російською владою – про це вона сама оповідає в написаному ще у другій половині 70-х рр. автобіографічному нарисі «Між смертю і життям».

За час навчання її декілька разів було відраховано з інституту «за соцпоходження», але кожного разу виборювала поновлення. У 1960-ті роки стала активним учасником українського національного руху, брала активну участь у розповсюдженні позацензурних видань. З власного досвіду знаючи, як страждають люди в неволі, намагалася допомогти кожному хоча б добрим словом, вишукувала, по можливості, матеріальну допомогу.

О. Мешко стає одним із членів-засновників Української Гельсінської групи. Це була перша в ссср легальна організація, яка боролася з порушенням прав людини. Це була праця вкрай потрібна – і вкрай небезпечна, адже вона розхитувала, здавалося би, незрушні мури тоталітарної системи.

Оксана Яківна згадувала: «До мене прийшов у 1976 році, восени, Микола Данилович Руденко зі своєю дружиною Раїсою з пропозицією вступити до Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. «А решта групи хто?» – питаю. Він каже: «Оце я, а ви будете друга…      Ми тілько складаємо з вами серцевину. Буде більше»… Я згодилася. Я стала другою».  

За перші два роки діяльності УГГ  було 9 обшуків та на неї був здійснений збройний напад.

На початку лютого  1977 р. заарештували  М. Руденка та О. Тихого. У квітні – М. Матусевича та М. Мариновича. У вересні – Г. Снєгірьова, у грудні – Л. Лук'яненка. Чотирьох  членів УГГ  замордували в радянських таборах: О. Тихого, Ю. Литвина, В. Стуса, В. Марченка. Вкоротив собі віку перед арештом М. Мельник. 24 члени Групи провели загалом 170 років у таборах, тюрмах, «психушках», на засланні.  

Нового голову УГГ було вирішено не обирати, але фактично групу очолила Оксана Мешко. У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». У дисидентських колах її з повагою називали «козацька матір».

Після арештів первинного складу групи 72-річна жінка продовжувала керувати  УГГ аж до свого арешту 13 жовтня 1980 року. 76-літню Оксану Яківну після трьох місяців утримання в психлікарні етапували до якутського селища Аян Хабаровського краю. Повністю відбувши термін заслання, Оксана Мешко повернулася в Україну.

КДБ прийняло рішення відпустити дисидентку за кордон – на лікування. У лютому 1988 року на запрошення української діаспори Оксана виїхала до Австралії на операцію і виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні. Цим посприяла звільненню з таборів інших політв’язнів, серед них – Левка Лук’яненка. Радянська влада сподівалася, що Мешко не повернеться, але Оксана Яківна взяла участь у роботі Світового конгресу вільних українців у США – і повернулася.

З притаманною їй енергією й оптимізмом активно включилася у процес суспільно-політичного оновлення. Зустрічаючись із журналістами, державними діячами, виступаючи на публічних зібраннях, всюди обстоювала і популяризувала українську ідею.

Від початку 1989р. Оксана Мешко – одна з лідерів Української Гельсінської Спілки (УГС). У квітні 1990 року Мешко відкривала з’їзд УГС, де спілка трансформувалася у Українську республіканську партію і проголосила метою – поступ до незалежності України.  У червні того ж року Оксана Мешко зініціювала поновлення діяльності правозахисного руху під назвою Український комітет «Гельсінкі-90». У жовтні 1990р. вийшла на голодування, щоб підтримати  студентську «Революцію на граніті».

2 січня 1991р. Оксана Яківна Мешко померла. Менше ніж через рік  постала  незалежна Україна, за яку  незламна правозахисниця боролася ціле життя. Поховали «козацьку матір» на Байковому кладовищі, поряд із мамою. На їхніх могилах згодом встановили козацькі хрести.

Докладніше про незламну правозахисницю пропонуємо почитати:

Мешко Оксана Яківна (1905) 

Оксана Мешко. Як КДБ не зміг одну «козацьку матір» перемогти 

Не боятися системи: історія правозахисниці Оксани Мешко 

Оксана Мешко: «Козацька матір», яку так і не зміг перемогтиКДБ 

Незламна правозахисниця Оксана Мешко (1905-1991 РР.)