Декларація про державний суверенітет України стала основою для «Акту проголошення незалежності України», ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Фактично з Декларації розпочався історичний процес новітнього державотворення України. Ухвалення Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України стало поворотним моментом в історії країни, заклавши основи для подальшого проголошення незалежності.
Декларація ґрунтувалася на попередньому досвіді
державотворення: традиціях Київської Русі, Козацької держави, Української
Народної Республіки, Української держави, Західноукраїнської Народної
Республіки, Карпатської України, Державного Центру УНР в екзилі.
Із 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР
тривало представлення та обговорення проєктів Декларації. Всього їх було 12:
офіційний від Президії, від депутатської групи «За радянську суверенну Україну»
і дев’ять від опозиції, в тому числі авторські, наприклад, Сергія Головатого у
співавторстві з Євгеном Тимченком (тоді старший науковий працівник Інституту
держави і права), народорадівців Степана Хмари, Сергія Семенця, Тетяни Яхеєвої,
Івана Валені, групи депутатів у складі Лариси Скорик, Івана Зайця, Володимира
Івасюка, а також варіант лідера республіканців Левка Лук’яненка.
16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР, «виконуючи волю українського народу до побудови вільної незалежної держави», схвалила Декларацію про державний суверенітет України. Із 384 депутатів, зареєстрованих у залі, «за» проголосували 355 осіб, проти – 4, утримався – 1, решта – не брали участь у голосуванні.
Майже всі положення Декларації суперечили чинній на той час
Конституції УРСР.
Водночас до Конституції УРСР були внесені статті, що
проголошували верховенство українських законів над союзними. Це стало важливим
кроком для наповнення Декларації реальним змістом.
Декларація складалася з преамбули й 10 розділів, і
проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність,
повноту та неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах.
Важливим є те, що в Декларації про державний суверенітет України вперше в новітній національній історії поруч із «Українською РСР» вжито слово «Україна» як офіційна назва держави.
Декларація визначила долю і майбутнє всього українського
народу, проголосила новий підхід до розуміння статусу України в системі
міжнародних відносин. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася
недоторканною. Від імені народу України може виступати тільки Верховна Рада. Декларацією
було проголошено верховенство Конституції, виключне право народу України на володіння,
користування і розпорядження національним багатством України, визнання всього
економічного і науково-технічного потенціалу, створеного на території України,
власністю її народу. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року народ
підтвердив правильність вибору і остаточно вирішив питання про державну
незалежність України.
День прийняття Декларації про суверенітет України – це
нагадування про важливість незалежності та суверенітету для будь-якої нації. Це
свято об’єднує українців у спільному прагненні зберегти та зміцнити свою
державу, шанувати її традиції та культуру.
ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО на площі перед Верховною Радою заявив: «Ця Декларація – це програма виходу України з-під влади Москви. Від нас із вами залежить, чи Декларація стане практичною програмою будівництва незалежної України, чи промосковським комуністам-ортодоксам вдасться перетворити її в черговий порожній папірець».
ІВАН ДРАЧ зазначав: «До цього Документа ми повинні ставитися із належною поштивістю і пошаною, але і з розумінням того, що це лише початок тої величезної і грандіозної роботи, яка називається творенням Української держави» («Літературна Україна», 30 серпня 1990 року).
За матеріалами Українського національного інституту пам’яті