26 липня - Іван Михайлович Дзюба відзначає свій 90-річний ювілей. Вітаємо!

   Герой України з врученням ордена Держави, академік НАН України, Лауреат премії ім. Білецького в галузі літературно-художньої критики, Державної премії України ім. Т. Шевченка, Міжнародної премій Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів та В. Жаботинського.

    Літературознавець, письменник, громадський і державний діяч, активний учасник дисидентського руху "шістдесятників", один із засновників Народного руху України. Зазнав політичних переслідувань: 1972 заарештований і засуджений на 5 років позбавлення волі за "антирадянську діяльність", звільнений через півтора року, реабілітований в 1991.

   Його роботам притаманний глибокий аналіз, енциклопедична обізнаність, тонкі та влучні характеристики. Ненав`язливо, але твердо проводить основоположну думку, з якою звертається до читача. Зокрема його праця " Інтернаціоналізм чи русифікація?", що з`явилась у відповідь на арешти української інтелігенції 1965 року, де проаналізовано механізм примусової русифікації народів СРСР, що провалився під лицемірними гаслами "інтернаціоналізму". Розповсюджена як самвидав праця стала маніфестом українського шістдесятництва. Її прочитав не лише Петро Шелест, її скорочений варіант було розіслано по обкомах "для ознайомлення." Працю Дзюби прочитали в найвищих керівних інстанціях у Москві. Нею зачитувалась російськомовна інтелігенція. В Україні праця передруковувалась, розповсюджувалась, передавалась із рук в руки.  Дзюбу заарештували, засудили, але вивозити у виправно-трудову колонію не поспішали - вимагали каяття. Хворий і зацькований, Дзюба покаявся. Його було помилувано... Роки, що минули після згаданих подій дають підстави стверджувати: каяття було вимушеним, ім`я Івана Дзюби назавжди асоціюватиметься з людиною, що кинула виклик системі. 

   "Мене часто запитували і запитують: як це сталося, що я виріс на Донеччині, в "російськомовному " нібито краї, а зберіг українську мову, та ще й удостоївся звання "українського буржуазного націоналіста". Ну, по перше, це міф, що, Донеччина - російськомовний край. Принаймні перед війною та в перші повоєнні роки російськомовними там, як і скрізь, були тільки великі міста. (Все змінила Хрущовська шкільна реформа). Але, зрештою,  суть питання не в цьому.  Я й сам не раз задумувався: коли в мені Україна  "пробудилася"? От жили ми всі, здається, за однакових обставин, однаково нас виховували, одне й те ж саме ми читали, в одному і тому ж самому оточенні росли: одним і тим же самим життям жили, але для одних  Україна дуже багато означає, іншим до неї байдуже, якесь територіальне означення. Ще треті, скажімо, якусь причетність до України відчувають, але не дуже близько до серця беруть. Так от: звідки береться переживання України як особистої долі? Адже ніхто нас спеціально не виховував, ніхто нам не закидав у душу думки про Україну, а навпаки, все робилося для того, щоб ми жили бездумно і не бачили цієї проблеми. А приходить час - і вона в тобі озивається."

     "Стихія життя у нас була українська, і не тільки тому, що мова жила, а ще й тому, що до війни і в перші повоєнні роки багато звичаїв зберігалось. Скажімо, посівання, колядування, до хрещеної мами ходити,- це ще було і переживалося як щось значуще (принаймні для нас, дітей). А як ждали народних свят, як дітвора всією вулицею змагалися крашанками - чия міцніша, хто більше навиграє...". ( ІВАН  ДЗЮБА, з книги - "Не окремо взяте  життя".  

      Як літературний критик друкується від 1952, обстоював право української літератури на вільну думку і власний естетичний пошук. Автор книжок та публікацій на актуальні теми сьогодення,  зокрема з проблем розвитку культури, мистецтва, функціонування української мови, ставлення до історичної спадщини. Він став ініціатором унікального проекту "Енциклопедії сучасної України", обгрунтував і необхідність видання "Великої української енциклопедії". 

Література:

• Дзюба І.М. У літературі й навколо: з боргів давніх і новонабуваних/ Іван Дзюба. - К.: Либідь, 2016. - 424 с.
• Дзюба І.М. Не окремо взяте життя/ Іван Дзюба; післямова Миколи Жулинського. - К.: Либідь, 2012. - 760 с.; іл.
• Дзюба І. М. Є поети для епох/ Іван Дзюба. - К.: Либідь, 2011. - 208 с.: іл.
• Дзюба І.М. Спогади і роздуми на фінішній прямій/ Вступ. ст. М.Г. Жулинського.-  К.: Криниця, 2008. - 928 с.: іл.
• Дзюба І. М. Україна у пошуках нової ідентичності: Ст., виступи, інтерв'ю, памфлети/ Вступ. слово М. В. Поповича. - К.: Україна, 2006. - 878 с.: іл.
• Дзюба І.М. З криниці літ: У 3 т. - К.: Вид. дім "Києво- Могилянська академія", 2006. - Т.1: Статті. Доповіді. Рецензії. Передмови. Дещо про добрих сусідів і духовну рідню. - 975 с.: портр.

21 липня - 115 років від дня народження Олени Теліги (1907 - 1942)

    

   До незалежності України про Олену Телігу на Батьківщині майже нічого не знали. Невідомим було ім`я патріотки, яка віддала життя за незалежну Українську державу, талановитої поетеси і публіцистки, чарівної жінки,  якою захоплювалися всі хто її знав.

    Олена Теліга прожила лише тридцять чотири роки, тому й невелика її літературна спадщина. Однак  "поетка вогняних меж" (Д. Донцов)  -  це не тільки чільна постать свого літературного покоління, а й символ нескореності духу, перемоги ідеалу над тиранією, відваги над інстинктом самозбереження. Вона постає "як свідомий  і рішучий фанатик ідеї  бо та епоха вимагала фанатиків, горе тій нації, котра не спромоглася їх тоді поставити до фаланги борців перед загрозою тотального понівечення людськості" (Є. Сверстюк). 

    Безстрашна патріотка, яку німці розстріляли в Бабиному Яру,  народилася і зросла в Підмосков`ї, у російськомовній сім`ї, хоча батьки були етнічними українцями. Потім жила в Петербурзі, виховуючись у російсько-імперському дусі. Хрещеною матір`ю Олени була російська письменниця Зінаїда Гіппіус. Дівчина дістала чудове домашнє виховання і освіту. Вчила німецьку, французьку і російську мови, українською не володіла, лише чула її від родичів.       

     В еміграції в Польщі а потім і в Чехословаччині  українське середовище спочатку здивувало Олену, було для неї незвичним. Але вона включилась у життя української громади, спілкувалася зі студентами УГА, вступила на матуральні курси, щоб одержати документ (матуру) про середню освіту. Читала праці ідеологів української державності й націоналізму - Донцова, Липи, Петлюри, увійшла в коло українських літераторів-емігрантів. Велику роль в "українізації" Олени Шовгенової відіграли тогочасні її товариші - студенти УГА, особливо Михайло Теліга  - кубанський козак, бандурист, недавній старшина армії УНР, з яким вона поєднала свою долю, побравшись 1 серпня  1926 р.

   

                             На все життя їй  запам`яталась вечірка в середовищі  російських емігрантів, коли вона гостро відчула себе українкою. Пізніше розповідала Уласові Самчуку: "Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову зо всіма відомими "собачій язик"... "Мордописня"... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: "Ви хами! Та собача мова  - моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!" (Самчук Улас. На білому коні. С. 76 -77).

    Свої вірші Олена тепер писала лише українською, почала активно займатись українським  просвітництвом. У середині 30-х років вона стала помітною фігурою в колах української еміграції. У 1939 році Олена вступила до лав ОУН. Писала тексти листівок, відозв і прокламацій на Холмщині й Підляшші, створювала політично-просвітницькі осередки.

    22 червня 1941 року захопило поетесу в Кракові. Усвідомлюючи, що офіційного дозволу виїхати в Україну їй не дадуть, в середині липня вона вирішила нелегально повернутися на Батьківщину. У Львові Олена Теліга вийшла на прямий звя`зок з О. Ольжичем і діяла під його керівництвом і контролем. Діяльність була насамперед культурницька: відновлення української школи, преси, видавництва.     Українські націоналісти розглядали напад німців на СРСР як можливість поширення по всій Україні власного впливу  і встановлення незалежної Української держави. Задля цього керівництво ОУН зібрало  зо 2 тис. своїх членів і розділило їх на похідні групи, які повинні були йти вглиб України за  німецькими військами, виявляти в кожному населеному пункті свідомих українців, створюючи навколо них місцеву адміністрацію. 

    До складу однієї з таких груп і увійшла Олена Теліга, що прибула до Києва 22 жовтня 1941 року з чіткою метою об`єднати культурні сили України  (Є. Плужника, Д. Фальківського, Г. Косинку, О. Влизька, П. Филиповича). Оунівці власноруч узялися за активне відродження українського культурного життя. Поетеса стала редагувати літературний тижневик "Літаври" при газеті "Українське слово", публікуючи в ньому твори українських літераторів, закатованих у сталінських таборах.  Згодом Олена Теліга організувала  Спілку українських письменників і стала її головою.

    Та вже в грудні 1941 року німецька влада розгромила "Українське слово", закрила "Літаври", а київську пресу передала проросійським групам, що слухняно виконували вказівки німців. Олена Теліга всю свою енергію зосередила на роботі в Спілці письменників. Але атмосфера в Києві дедалі згущувалась. Наприкінці 1941 р. прийшли повідомлення про розстріл німцями оунівців у Базарі, Радомишлі, Житомирі, Чернігові й Полтаві. Олег Ольжич почав готувати розконспірованих людей до виїзду, проте Олена Теліга від переїзду твердо відмовилась.

    9 лютого 1942 року німецька поліція оточила будинок Спілки письменників і заарештувала всіх, хто зізнався у причетності до неї, у тому числі подружжя Теліг. Їх тримали у гестапо по вул. Короленка, 33.  Миколу Телігу розстріляли раніше. На стіні в камері, в якій тримали поетесу, було видряпано слова: " Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга", а зверху  -  тризуб. 3 лютого (за іншими даними 21 лютого) 1942 року німці її розстріляли в Бабиному Яру. Один із  гестапівців згадував: "Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка..."

    21 липня - в день  народження Олени Теліги і 21 лютого в день пам`яті  - покладаються квіти в Бабиному Яру біля дерев`яного Хреста, де покоїться прах розстріляних українських патріотів.

                                 Література:

•   Теліга Олена. Листи. Спогади / Упорядник Надія Миронець. - Видавництво імені Олени Теліги, 2003.  - 400 с.; іл.
•    Теліга О. Вибрані твори / Упорядник О. Зінкевич; Передм. Є. Сверстюка.  -  К.: Смолоскип, 2006.  -  344 с.
•     Історія української літератури: ХХ  - поч. ХХІ  ст. навч. посіб.: у 3 т. / за ред. В. І. Кузьменка. - К.: Академвидав, 2013. - Т.1. - 2013. - C. 337 - 344
•     Сверстюк Є. О. Світлі голоси життя. - К.: Кліо, 2015.  -  C.- 292 - 303.   
•     Логвиненко О. Душа на сторожі.  -  Київ, № 3, 2007.- C.179 - 182.   
•     Українки в історії / За заг. ред. В. Борисенко. - К.: Либідь, 2004.  - C.- (196 - 202). 

    

  

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       

16 липня - День ухвалення Декларації про державний суверенітет України

 

    Нинішнього року Україна відзначає тридцять першу річницю знаменної події - ухвалення Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України.

    Декларація стала першим актом Верховної Ради, який визначив демократичні цілі та принципи українського державотворення, знаменував собою початок новітнього етапу історії нашого народу.

    Ухвалення Декларації про державний суверенітет було яскравим проявом волі українців до незалежності, усвідомлення необхідності державного будівництва.

  

 Декларація грунтувалася на попередньому досвіді державотворення - традиціях Київської Русі, Козацької держави, Української Народної Республіки, Української Держави, Західно-Української Народної Республіки, Української Радянської Соціалістичної Республіки, Карпатської України, Державного Центру УНР в екзилі.

    Цей історичний документ ухвалювався у складних умовах. Відходила в минуле ціла епоха і українській політичній еліті необхідно було визначитися з вибором нового шляху розвитку. Левко Лукяненко згадував: і сам не сподівався, що створення на руїнах Радянського Союзу незалежних держав буде настільки швидким. Тим паче що навіть після внесення цього питання до порядку денного комуністична більшість не приховувала: розглядає можливе ухвалення Декларації як вимушений крок перед підписанням нового союзного договору.  Формулювання про Декларацію "як основу для ухвалення майбутнього союзного договору" було компромісним, і це була "поступка комуністичній більшості для того, аби документ був ухвалений в цілому". "Позитивний зміст  був такий великий, що бочку  меду мусили прийняти з тою ложкою дьогтю", -  зауважував Лук`яненко. Бо й насправді, ухвалений 355 голосами "за  текст Декларації фактично містив усі атрибути державної  незалежності.  

    Показово, що Декларація про державний суверенітет України - це орієнтація на демократію, вільний вибір політичного майбутнього, забезпечення прав і свобод кожного громадянина.

    Декларація стала програмним, стратегічним і державотворчим документом, з прийняттям якого розпочався процес кардинального реформування всіх сфер життя українського суспільства. Її ухвалення відкрило для України шлях до досягнення повної незалежності. 

     Вона стала основою Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, підтвердженого результатами Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року.

  

   

У цьому документі проголошувалася, по суті відмова від ідеологічних засад радянської правової системи, утверджувався пріоритет загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права, містилася пряма заборона будь-якій політичній партії виступати від імені всього народу України.

Саме в Декларації про державний суверенітет було заявлено про формування в незалежній Україні сучасної політичної нації європейського зразка, про необхідність побудови правової держави основним завданням якої є національно-культурне відродження українського народу.

    Декларація утверджувала миролюбний характер зовнішньої та безпекової політики. Нею було проголошено європейський вибір України.

    Положення Декларації сприяли консолідації не лише політичної еліти, а й всього українського суспільства.

    Декларація є документом, який завжди зберігатиме свою політичну і правову актуальність. І не лише з огляду на її історичне значення у процесі постання незалежної України, а й виходячи з сучасних завдань розвитку держави.

    ДО РЕЧІ  

                                                 

    

                                                        Література:

•   Декларація про Державний суверенітет України. Історія прийняття, документи, свідчення. - Житомир "Рута", 2010.- 868с., іл.

• Лавренюк С.   Між УРСР і УНР вибрали Україну. - Голос України, 16 липня, 2019, с. 4

• Святе прагнення до державної незалежності. - Голос України, 2021, 16 липня 1921, с.3 - 4.   
• Яблонський В. Державний центр УНР в екзилі: ідеї, боротьба, традиція (1921 - 1992 роки). - К.: КНТ, 2020. - 648 с.